Читати книгу - "Малий апокаліпсис"

— А, знову тут Едек-педик. Певно, наговорював на мене поза очі. Знаєш, він щодня лежить хрестом біля Святого Хреста. Між нарадою в ЦК та лекцією в цензурі мчить до костьолу, простягається на підлозі й набирається сили для подальших лайдацтв. Бач, як призвичаїв до себе Господа.

— Панове, я користуюся дипломатичним імунітетом, — поскаржився доктор Гонсьорек.

— Ми плювали на імунітети, — відповів Едвард Шмідт.

— У нас ви запросто можете поїхати в Сибір, — додав Рисьо Шмідт.

Однак тут доктор раптово протверезів і пронизливо всміхнувся.

— Можу поїхати на Канарські острови або в Каракас, але не в Сибір. У Сибір тепер не вивозять. То стратегічний простір.

І рожевими пальчиками постукав по своєму солідному носі, ув’язненому в золотих окулярах. Водночас з оркестру розлігся металевий брязкіт. Один з музикантів, певно, ударник, упав зі стільця й, тіпаючись у всі боки, вдаряв головою по тарелях. Ніхто не поспішав до нього з поміччю, тільки той, що біля зіпсованого органа Хеммонда, ліниво зрушив зі свого місця.

— Є лікар у залі? — неквапно запитав він у клієнтів з найближчих столиків.

Підвівся якийсь добродій, попередивши, що він усього лишень біолог. Виліз на підвищення й почав на всі боки обертати запамороченого ударника.

— Впився. Ударники полюбляють хильнути, — висловив свою точку зору Едвард Шмідт.

— Філософи полюбляють хильнути, — з ненавистю просичав Рисьо. — Аби хробака заморити. Той чоловік заслаб. Усі слабнуть з неволі.

— О Боже, — зітхнув я. — Мені пригадався Губерт. Ми тут дудлимо, а він зав’язав. Один з останніх моїх друзів. Люди, я сирота. Сирота на чужій планеті.

Поміж столиками лазив Колька Нахалов, полишаючи на підлозі добрячі плями. Уплав перетнув потоп на кухні. Украй виснажений, він упав у чуже крісло.

— Хлопці, позичте сірників. Ти, здається, маєш шведські. Я підпалю цей бардак.

— А навіщо хочеш підпалити? — протягло запитав Рисьо.

— Щоб усе згоріло. Впень. Увесь бруд, увесь гріх, усе це лайно сатанинське!

Рисьо ударив його в чоло розкритою долонею. Колька перевернувся разом із фотелем, а тоді звівся з підлоги.

— Ти вдарив Кольку Нахалова, — сказав він здавленим голосом.

— Так, я вдарив Кольку Нахалова.

— Мій батько за вас кров проливав.

— Твій батько заснував нам соціалізм.

— Росіяни дотепер їдять гнилу картоплю, аби вам було добре.

— То катайте звідси до дідька. Їстимете устриць.

— Оце вдячність! Докторе, ви свідок. Ще мене згадаєте!

Втрутився Едвард Шмідт.

— Товаришу Нахалов…

— Я тобі не товариш!

Я допоміг йому всістися у крісло, але він сердито відпихав мої руки.

— Колька, — сказав я, — він хотів як краще.

— Як то краще?

— Ми повинні трохи дрочитися з вами. Білополяки вас на ногах тримають, додають вам азарту. Святий заклик зрусифікувати Польщу, проголошений Іваном Калитою, веде вас по історії, наче провідна зоря. Ти хочеш, аби ми відразу підцалися. Хочеш усе зіпсувати?

Колька Нахалов довго, через силу дивився на мене. Нарешті він засміявся, спробував підвести з крісла своє важкеньке черевце.

— Я тебе люблю. Ти найфальшивіший, а я тебе люблю. Дай пику, земляче.

Але до поцілунку не дійшло, бо з’явилася Зосенька, клозетярка-практикант.

— До вас хтось прийшов, — сказала вона.

— До мене? — спитав я здивовано. — Я нікого не чекаю.

— Ніколи не відомо, чого слід чекати.

Я рушив поперед неї, торуючи шлях поміж спустошеними столиками і сонними відвідувачами.

— Нема за чим жалкувати, — потішила вона мене. — Уже кінчається перша зміна. Зараз усіх їх звідси повипихають. Треба поприбирати для арабів. Вони починають о шостій.

— Зосю, кохана, збирався до тебе, збирався, і якось не вийшло.

— Навіщо ви це кажете! Я вже все знаю. Ось вам ваші шістсот злотих. Ви не користувалися кабіною, а я зі злості на вас напала.

— Ні, ні, дай спокій!

Однак вона втиснула той дріб’язок мені в долоню. У гардеробі пробуджений майор байдужим оком дивився в екран портативного телевізора, де приїжджий секретар, надсекретар, суперсекретар саме закінчив промову і тепер вислуховував овації. Кілька одягнутих у чорне типів коронували його шахтарським капелюхом з розкішним султаном. Але зображення йшло безгучно. Майор теж, за звичаєм своїх співвітчизників, вимкнув звук.

— Майоре, я забираю багаж і песика. Відпливаю в далекі світи.

Він підняв каністру, булькаючи нею, аби показати, що нічого не пропало.

— Усе нормально? — спитав він.

Я запхав Зосині дрібні в його спітнілу долоню.

— Піку сю, ходімо.

Песик жваво вистрибнув з-за перегородки, готовий до мандрів. За нашими спинами кудись несли ударника.

— Пам’ятай! — з пащеки залу вигукнув Рисьо.

Я ступив на першу сходинку, Пікусь запопадливо побіг переді мною. Озирнувшись, я побачив Зосю, що сперлася на одвірок свого закладу.

— До побачення. Може, забіжу до тебе колись увечері.

— Напевно, не забіжите, — відповіла вона, розглядаючи свої нігті.

Я почав підійматися сходами, вкритими червоним килимом, що був заляпаний всіляких ґатунків неперетравленими харчами. А нагорі, біля дверей з вибитим склом, стояла Надежда.

— Виганяють нас, — мовив я. — Увечері цей заклад діє тільки для нафтодоларових арабів.

Вона співчутливо кивала рудою головою.

— Дуже гарно! Доводиться витягати вас із цієї харчівні. Ну й вигляд ви маєте!

Я засоромливо пригладив не надто буйне волосся на тімені. А Пікусь уже обнюхував її повні, але не товсті ноги — саме такі, як я люблю і які він теж одразу полюбив.

— Це ваш пес?

— Моїх друзів. Він колись пропав, і ми роками оплакували його, а він снився нам у зворушливих снах, пророслих із докорів сумління, а ось тепер