Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

що то в рицарських романах про них пишеться, і всі його думки, розмови та вчинки крутилися безнастанно в цьому блудному колі. Насправді ті хмари пилу, що вони побачили, збили дві великі овечі отари, що тим шляхом сунули, та сюди, а та туди, тільки за тією кушпелою їх не видно було, поки не підійшли зовсім близько. Але Дон Кіхот з такою певністю твердив, що то військо з військом ізближається, що й Санчо вкінці тому повірив і спитав:

— А що ж нам, пане, тепер робити?

— Як то що? — перепитав Дон Кіхот.— Запомагати й рятувати слабих і безборонних! Щоб ти знав, Санчо, те військо, що йде нам назустріч, веде і провадить могутній цісар Аліфанфарон, володар великого островаТрапобани, а позад нас іде військо його супротивника, гарамантського короля Пентаполіна Голорукого, званого так тому, що як іде до бою, то завше оголює праву руку.

— А чого сі два володарі так проміж себе ворогують? — спитав Санчо.

— Того вони ворогують,— одказав Дон Кіхот,— що сей Аліфанфарон сам запеклий бусурмен, а закохався в доньку Пентаполіна, хорошую та вродливу християнську королівну, а отець її не хоче дати за царя-поганина, поки той свого лжепророка Магомета не зацурає і на нашу віру не пристане.

— Присягаю на мою бороду,— гукнув Санчо,— добре той Пента-полін робить, і я ладен підпирати його, скільки моги моєї.

— А се ж і є твій обов'язок,— сказав Дон Кіхот,— бо в таких боях і нерицарі можуть брати участь.

— Ясно,— сказав Санчо.— Тільки де ж би нам сього осла подіти, щоб потім після бою не шукати? Бо на такій животині нібито не заведено воювати, еге ж?

— Правда,— підтвердив Дон Кіхот.— П) сти його напризволяще, як і пропаде, то не велика біда, бо як наша ііуде перемога, то стільки коней добудемо, що я, може, й самому Росинантові дам переміну. А тепер слухай мене уважно і дивись пильно, я тобі перечислю най-чільніших рицарів з одного і з другого війська. Щоб же нам видніше було, з'їдьмо на он той пагорок; звідти ми їх мов на долоні побачимо.

Так вони й зробили, з'їхали на той пагорок, звідки й справді добре було б видно ті дві отари чи, як гадав Дон Кіхот, раті, якби пйлява, що [98] вони збили, не застилала їм зору й не сліпила очей. Проте Дон Кіхот, що йому в уяві малювалось те, чого він не бачив і чого навсправжки не було, почав говорити гучним голосом:

— Он той рицар, що збруя в нього жовтожара, а на щиті царевінча-ний лев схиляється до ніг діви, то хоробрий Лауркальк, володар Срібного Мосту. А той, що збруя в квітках золотастих, а на щиті три срі-берні корони на лазуровім полі, то грізний Мікоколемб, великий князь Кіросійський. По правій руці в нього височіє велетенською статурою безстрашний Брандабарбаран Махлярський, повелитель трьох Аравій: броня йому обтягнена зміїною шкурою, а замість щита — брама з тієї, славлять,святині, котру зруйнував Самсон, коли ціною власного життя помстився над ворогами. А тепер поглянь у той бік, на друге військо подивися. Там веде перед непереможний переможець Тімонель Кар-кахонський, володар Нової Біскаї; обладунок у нього чотирма кольорами процвітаний-мальований, блакитним, зеленим, білим і жовтим, а на щиті — золота кішка на шарлатному полі, а під нею напис — "Няв": то скорочене ім'я його дами, що має бути, кажуть, незрівнянна Нявліна, дочка герцога Дженджеруна Альгарбського. Той, що під його вагою вгинається могутній крутобокий бахмат, а збруя на ньому сніжно-біла і на щиті нема девізу — то рицар-біляк, француз родом, на ймення П'єр Папен, барон Утрехтський. А той юнак у блакитно-срібній збруї, що залізною п'ятою підострожує свою ходовиту смугасту зебру, то потужний володар Нербії, Еспартафілард-Лісовик; на щиті в нього за емблему шпараговий кущ і девіз кастільською мовою: "Доля йде в мою тропу".

В такий спосіб Дон Кіхот називав іще багатьох рицарів з одного й другого уявного загону і не запинаючись описував, яка в кого збруя, які кольори, девізи та емблеми, захоплений дорешти нечуваним божевіллям, що його опанувало. Не зводячи духа, він провадив далі:

— У те військо, що на нас іде, входять вояки преріжних язиків і племен: он ті, що п'ють солодкі води славути-Ксанфа; он ті, що толочать масільські нагірні полонини; ті, що просівають найтонший і най-дрібніший золотий пісок щасливої Аравії; ті, що втішаються на прегарних свіжих берегах чистого, як кришталь, Термодонта; ті, що різними способами розтинають золотодайні жили Пактола; далі йдуть хибкі у слові нумідійці, знакомиті лучники перси, мідяни і парфи, що воюють удаваною втечею, походющі кочовики араби, біляві й жорстокі скіфи, ефіопи з проколеними губами і безліч інших народів, що я їх бачу і впізнаю з виду, тільки не пригадую назви. В супротивному війську йдуть ті, що п'ють із прозорих хвиль лямованого оливними гаями Бетіса, ті, що купаються й виглядаються в свічаді невичерпно багатого Тахо, ті, що розкошують цілющими водами божистого Хеніла, ті, що топчуть гойні тартезійські пасовища і провадять щасливе життя на Єлісейських Полях Хереса; он ідуть багаті манчани, увінчані золотим колоссям, а онде закуті в залізо останні нащадки стародавньої готської крові; он ті, що хлюпочуться в тихоплинній Пісуерзі, ті, що випасають свої отари на розлогих і безмежних луках колінкуватої Гвадіани, славної своїми підземними руслами; ті, що тремтять од холоду [99] в лісистих Піренеях і на снігових шпилях високоверхих Апеннін,— словом, усі племена, що заселяють і залюднюють Європу.

І Боже ти мій Господи, яких тільки країн він не назвав, яких народів не перечислив, з дивовижною бистродумністю приточуючи до кожного відповідні означення взором тих, що вичитав колись у своїх баламутних книжках! Санчо Панса слухав тих речей мовчки, роззявивши рота, час від часу повертаючи голову туди чи сюди, щоб побачити тих рицарів і велетнів, що називав