Читати книгу - "Дух часу"

самоти і мрій, — і «як подорожній, полишений серед дикої пущі, котрий щорана шле свій погляд навкруг себе, щоднини ходить в ріжні сторони, чи не відкриє якого людського сліду, і щоночі вертає до своєї печери з незміненою розпукою в душі».

Здалека із-за вікна зачула вона сумні протяжні звуки народної пісні. Дівчата пололи в городі і співали:

Ой піду я на ставочок, Аж там пливе шість качочок; Одна другу підпливає, Кожда свою пару має. Гей, я тото як побачу, Ревне з того як заплачу: Чи то, боже, з твоїй волі, Що ні щастя, ані долі? Чи то, боже з твоїй руки, Що я терплю такі муки?

«Що за жалібна, тужна пісня? — подумала Ядзя. — Відки беруться у того простого, неокресаного люду такі глибоко зворушуючі і високо поетичні пісні, що підходять майже до кождого настрою душі хоть би найінтелігентнійшої людини? Хто їх сего навчив? Невже ж власні думки, власні чутя і досвіди? І якраз тота пісня долітає до мене тепер, коли ледви можу утихомирити мою зворушену душу!..»

Вона встала і хотіла замкнути вікно, але свіжий воздух муснув єї по лиці, і вона не могла зважитися запертись в душній хаті. Пісня сільських дівчат не переривалась; що одну скінчили, то зачинали другу. Ядзя оперла змучену, голову о футрину вікна. Дівчата весело сміялись і зачинали співати хитру пісеньку, як жовняр учив молоду дівчину відбріхуватись від матері:

Ой у полі керниченька, Край керниці травиченька, Шла дівчина воду брати, За нев жовняр поспішати: «Та клади, дівче, коновочку, Навчу тебе розмовочку». «Не покладу, бо ся бою, Бо лихую мати маю, Лиху бо я мати маю, Буде бити, добре знаю». «Ой не бійся, не ме бити, Навчу тебе говорити». Пішло дівче додомочку, Єго мати в головочку; «Не бий, мати, в головочку, Та скажу ти всю правдочку. Надлетіли гуси з броду, Сколотили піском воду, Нім ся вода устояла — Я з жовняром розмовляла; Під явором, зелененьким, А з жовняром молоденьким»

Ядзя задумалась. Після неї ся співанка не повинна перейти уст дівчини, а вона з такою свободою, без ніяких скрупулів співалася тими селюшками… Тут не видко тонкості попередньої пісні; відносини цілком примітивні, а кулак матері — найбільша перешкода. Не дивниця, проте, що ту перешкоду можна обійти таким легким способом. Де ж ті скомпліковані виображеня їх інтелігентної верстви, що мов тоненькою павутиною опутують понятя і чувства?

«З тих селюшок, певне, ні одна не образила би ся словами, котрі мені з такою обидою кинено в лице при сегоднішнім обіді», думала Ядзя, затискаючи міцно губи. Єї сили вичерпалися. Замкнула вікно і взяла до рук давно розпочатий диван. Галузка винограду, що пнулася по стіні, спустилась на замкнене вікно, ніби заглядаючи до внутра кімнатки; червоні китиці рож пробивались крізь густе гілє і листе буйних огородових корчів; висока гнучка лілія розхилила широко білий, чистий, пахучий цвіт, а великий круг дрібнолистої акації обгортав легкою тінею грядки голубої любелі. А все те ніби шептало, розмовляло і дрожало під дотиком легонького вітру, що тихо потягав. Усе тішилось, гралось, гуляло. Легкі мотилики, як відорвані цвіти, буяли у воздусі, якась пташка ненастанно цверенкотіла, громадка веселих воробців перелітала з дерева на дерево, а голосний сміх дівчат відбивав від шиб замкненої дівочої кімнатки. Але Ядзя того всего не виділа, не чула; єї ігла порушувалась машинально в руках, а рівні одностайні штрихи застелювали темною краскою тло великого дивана.

До одностайних занятій завсігди одностайного житя Ядзі, котре навкруг неї тягнулось довгими, без ніяких змін днями, належала навичка переглядати часописи, коли вже батько і мати їх прочитали. Коли раз переглядала один із краєвих часописей, заінтересував єї вельми проект львівських дам з найліпшого товариства, котрі уложились зааранжувати велику лотерею на користь бідних, та ще більше єї тота справа зайняла, коли одна із знакомих пань запросила єї і єї матір до співуділу.

Ядзя післала кілька майстерних і дорогих оказів своєї праці. Добірний смак і викінчене робіток без закиду звертали загальну увагу і заслужили собі на прилюдне признане в часописах, за що вдячний комітет прислав їй осібну подяку.

Сей случай набрав певної ваги в монотонному житю Ядзі. Вона продукувала свої вироби в так значній надвишці понад потреби навіть панському дому, що без кривди домашнього комфорту могла ще більші робити пожертвуваня. Тож заохочена поводженєм, стала від часу до часу посилати свої роботи на всі публічні продажі, наколи ті були аранжовані на добродійні цілі. В доброті свого серця вона любила думати про тих далеких бідних, котрим вона з своїми робітками приходила з помочію. Перед єї уявою ставали вельми зворушаючі сцени, вичитані переважно з повістей. Вона бачила нещасливу матір, котра не мала що датй дітям їсти, і в найбільшій розпуці хотіла відобрати собі і дітям житя, коли ненадійно з рук незвісної добродійки надійшла поміч. Якою вдячністю перейнялись серця тих бідних людей, який щасливий усміх окрасив лице збідованої жінки, як весело блищали оченята бідних дітей! Там знову, в темній маленькій кімнатці, лежить на нужденній постелі старий чоловік о шляхотних рисах лиця, котрі викривляла страшна хороба. Молода дівчина припала до краю постелі головою і заносилася тяжким плачем. І ні звідки взяти, ні роздобути спосіб, щоб порятовати дороге житє, а хоч би облегшити терпіне.