Читати книгу - "Журавлиний крик"

вони разом відбивали німецьку атаку, рятували штаб полку і полковий прапор, який тоді мало не попав до німців. Із страдницького виразу кирпатих облич було видно, що хлопцям неприємно встрявати у цю справу. До того ж, очевидно, вони побоювалися лейтенанта.

— Стій, хлопці! — уже лагідніше сказав Климченко. Він уже почав заспокоюватись і чим далі, тим усе виразніше розумів, що відбувається і що треба робити. Це надало йому впевненості й душевної, злагоди — здатності через силу перемогти щось непереможне в собі. Та в цю мить Пєтухов щось гукнув бійцям і, тримаючи напоготові пістолет, хутко рушив до обриву.

За ним ступив Орловець.

— Стривайте! Ви що? У мене в дев’ять нуль-нуль атака! Ви це враховуєте чи ні?

Пєтухов навіть не глянув на ротного.

— Трибунал усе врахує! — погрозливо пролунало в тривожній тиші яру, і в грудях у Климченка щось безнадійно занило. На хвилину в нього зблиснула і згасла мимовільна вдячність ротному. Але відразу ж з’явилася думка: «Не треба! Не проси! Даремно!»

Пєтухов доліз до крайнього бійця і з затятою суворістю на м’ясистому обличчі штовхнув його в карк. Хлопець упав на коліна, встав і подерся вище. І в цей час Климченко надзвичайно загостреним розумінням відчув справжній, неминучий, великий кінець.

Щоб не передумати, не дати в собі ослабнути чомусь, як йому здавалося, дуже ясному і єдино можливому, він перехопив рукою автомат і приставив його ніби нарочито скошеним для того дульним зрізом до своїх грудей.

— Стій! З глузду з’їхав, чи що?!

Хтось із силою рвонув його за лікоть. Лейтенант озирнувся — то був Голанога. Тоді в секундному отямленні Климченко побачив себе збоку і збентежився.

Справді, це було зовсім безглуздо, навіть огидно вбити себе, якщо вже тебе не вбили німці. Його рішучість, що так повільно визріла, була похитнута. Але що робити? Як бути далі? І лейтенант випустив автомат, коли його потягнув до себе Голанога, й розгублено оглянувся — на схилі яру, стурбовано втупившись у нього, стояли бійці.

Він так нічого й не вирішив, як зненацька десь за яром гулко вдарило в повітрі — раз і другий. У хмарному небі над головами автоматників з тугим шерехом пронеслися снаряди. Крекнувши, вони розірвалися на висоті. Через кілька хвилин мала початися атака.

Орловець квапливо глянув на годинника в рукаві й рішуче ступив до Пєтухова:

— Ти ось що! Кінчай!

Пєтухов здивовано оглянувся.

— Ви що?

— А нічого! Забирайся під три чорти! У мене атака! — похмуро сказав Орловець і, не чекаючи відповіді, голосно подав команду: — Командири взводів, по місцях!

— Ах, так! — круто повернувся до нього Пєтухов. — Покриваєш? Кого покриваєш, подумав? Ти відповіси за це!

— Ну й відповім! — через плече кинув Орловець. Видно було: він ледве стримувався і в інший час не стерпів би такого втручання у справи роти. Але тепер у роті було ЧП, і тут багато в чому він відчував себе зв’язаним.

Орловець знову глянув на годинника і тугіше підтягнув паска на своєму кожушку. Потім, начебто тільки-но помітивши на схилі пригнічено-розгубленого Климченка, з дбайливою суворістю гримнув на нього:

— Чого став? Ану, марш до взводу!

Климченко збентежився ще більше — таким несподіваним видався йому цей, по суті, звичайнісінький наказ. Лейтенант здивовано глянув на Орловця: чи до нього той звертається? Але помилки не було — ротний наказував йому; сказав і пішов понад струмком угору, насередину цепу, ніби одразу забув і про нього, і про Пєтухова, який, затаївши злобу, хутко подався вподовж яру.

Відчуваючи, як у грудях гулко стукає серце, Климченко повернувся до взводу.

На висоті гуркотіли вибухи, вгорі у хмарному березневому небі люто верещало й вило. Бійці докурювали цигарки і, охоплені новою турботою, квапливо розбігалися в цеп на краю яру. Лейтенант теж вибрався по обриву нагору й ліг між бійцями. Ще не вірячи, що все обійшлося, що найбільша біда минулась, і передчуваючи попереду трудне, він поступово заспокоювався.

А втім, часу в нього було небагато, командири взводів у цепу подавали вже команди. Тоді й він, трохи підвівшись на краю обриву й голосніше, ніж було треба, тремтячим від хвилювання голосом гукнув:

— Взвод, приготуватися до атаки!

Хтось тицьнув йому автомат, хтось поспішно скинув із себе й віддав йому ватник. З німою вдячністю в душі лейтенант прийняв усе це й оглянувся. Трохи збоку над обривом звелася приземкувата постать Орловця. Ротний дістав із-за пазухи пістолет і, махнувши ним, вискочив з яру.

Рота автоматників починала атаку.

Примітки
1

© Мастацкая література, 1980.

(обратно) 2

Рядки з поеми «Нова земля» Якуба Коласа.

(обратно) 3

© Мастацкая література, 1982.

(обратно) 4

Наказ (нім.).

(обратно) 5

ПММ — пально-мастильні матеріали.

(обратно) 6

Зрізати гудзики (нім.).

(обратно)
Оглавление Вірність правді Передмова А. Яскевича Журавлиний крик Повість[1]   1   2