Читати книгу - "Древляни"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Цок-цок, цок-цок, — строго зацокотіли шпори до хліву. — Що ви тут, братця, вошколупкаєтесь?
— Шльондру одну басарабську, вшевродіє, шукаємо.
— Нєкада, Чмир! Виставить наряди, посилити охорону, вони відступили й можуть завтра накласти нам по загривку.
У дворі сито форкали коні, дзенькало відро об колодязні цямрини, хлюпались водою і реготали нальотники; там, вочевидь, закипав жаркий літній полудень, а тут, у мишиному закапелку, причаїлася ніч, це була тьма в пекельні: до вогню нагрівалася сажа, сушило висохле горло, і Килина ковтала жар — не могла проковтнути, і все вигоряло в душі, плутались гарячі думки, і вона гнала кудись телят, аж тут — бем, бем! — спалахнула стіна пшениці, бемкало в голові, телята полізли в бушовище пожежі, а вона їх гребла, витягала з вогню, лопались на руках кров’яні пухирі, телята товклись по грудях тугих, по тугій косі, скільки вона й пам’ятала себе — телята топтались по ній, вона змалку в наймах і в наймах, і ніде не була, і нічого за хвостами не бачила…
Дим застелив їй очі.
В забутті промайнуло дитинство, дівочі літа, вороним конем пронеслось невловиме щастя.
Дим, дим, дим…
— Тах, та-та-тах, — глухо озвалась дошка.
Скинулась Килина. Одразу відчула: глибока ніч, і хтось стука в горищні дверці.
«Він. Це він. Саня!»
Пірнула в пітьму.
— Килю, сюди! — дужі руки піймали її, вона вже в сідлі, в міцному обхваті його передпліч, і ніщо не вирве її з рятівних обіймів — злилися, стислись водно, для одного кидка.
Чорний кінь рвонувся в чорну ніч. «Тах, тах, тах!» Били копита в землю, гулом били копита в землю, а з-за плотів, з канав, з рівчаків —
«Бий!» — сипонуло іскрами,
«Стій!» — понеслось берегами,
«Лови їх!» — ухнуло степом.
— Чорта пухлого! — шпорив солдат коня, рвав на шмаття пекучу тьму, а під грудьми — вона, стислась у гарячий клубок, і несе він її в степи, далі від дому, від горища, від бандитської помсти. — Держись за жизнь, Килино!
І летять вони в прірву, скуті воєдино, летять у полиновий гірчак, а ззаду погоня, вицьвохкують кулі, і гуде під конем утоптаний діл, і вона сміється, і вона плаче, і вона прикипає до пружного тіла: «Мій!.. Якщо падать — то з ним, а вмирати — то з ним, а жити — то з ним, і більше нічого, нічого не треба».
Скибкою на півнеба чорно вигнувся горб, вони скакали до нього, і схил раптово й круто підняв їх над степом.
Ротний спинив коня. Послухав темінь.
Тихо шерхотіло зоряне небо.
Тихо шерхотіла ковила.
Десь майже нечутно відлунював далекий перегук.
— Втекли! — сказав ротний і скочив на землю. — На волі, Килино! — зняв із сідла полонянку, легко, трепетно гарячу. — На волі з тобою!
— Ой, яка ж я хмільна, яка щаслива! — довірливо-боязке дівча натрусило йому в обличчя пашистої коси. — І стільки зірок у степу, не було їх зроду аж стільки. І нічого мені не страшно, аби разом, аби з тобою — хоч на край світу піду. І буду варити вам, прати білизну, гоїти рани, я все вмію, і догляну тебе, і заступлю від біди…
Бліднув, голубів небосхил, і на його тлі вугольком серпневої ночі було намальовано: темний гребінь степу, непорушна тінь від коня і дві юні постаті — як одна.
— Їдемо, — сказав білочубий, підсадив у сідло степовичку. — Їдемо, Килино, в Богодари, там чекають хлопці.
«В Богодари? В які Богодари?» — тільки зараз, коли трохи остудились думки, вона зрозуміла: все, що сталося, ніби вихором вирвало її з материнського подолу, зі звичного життя. А далі що? Що там, за далекими й чужими горбами? Дівчина обернулася. Шляху назад нема, його затопила імлиста повінь літнього досвітку. Де й поділась її раптова сміливість, під грудьми аж закололо від страху…
ПохмілляРобітники й селяни — до зброї!
Рятуйте Донецький басейн!
Донецький басейн у небезпеці. До узголів’я кам’яного велета підкрадається золотопогонний бандит Денікін. Відгострено ніж, який він збирається всадити в серце революційної України. Упав Луганськ, упала Юзівка.
Багато праці й крові приніс донецький робітник на вівтар пролетарської революції, а тому має право вимагати: на поміч, браття по класу!
(З відозви наркомвійська України М. Підвойського, червень 1919 року)— Товариші! — сказав Мамай. — Наш пролетарський полк тільки формується. Ви зібрались сюди, на гарячий південь, з усіх усюд України, і ви знаєте, не мені вам казати, що заварилось на нашій землі. Україна в огні, її роздирають на шмаття царські бузувіри. Куркульський покруч Григор’єв оголосив себе всеукраїнським отаманом: мужицькою кров’ю заюшена Придунайська республіка; нужденна Бессарабія і Буковина волають про допомогу; і ось тут, у серці України, стогне Донецький басейн під п’ятою Денікіна, і я вам скажу, товариші, що це найзапекліший класовий ворог, бо в нього на одного солдата по два офіцери, і Денікін так заявив: скільки в басейні ліхтарних стовпів, стільки буде повішено робочих, про це й Гарба вам скаже, він прибув сюди із чорних копалень; а ви гляньте, товариші, на схід, бачите куряву на шляхах? То нескінченні валки біженців, шахтарі сім’ями кидають міста й селища, весь край обезлюднів, історія не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Древляни», після закриття браузера.