Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— О, ще й як знаю, — тихо відповіла роздебендя. Її очі вкняпилися просто у Живчика. — Трава-щетинка.
— Трава-щетинка, — повторив Живчик. Потім обернувся до приятелів і засміявся. — Звучить смачно.
Роздебендині очі втяглися.
— Запевняю тебе, — залопотіла вона, — у цій назві немає нічого незвичайного. А все ж трава-щетинка — одна з найрідкісніших трав у всьому Темнолісі. — Її голос понизився до шепоту. — Вона росте пурпуровими купками серед черепів та кісток біля стіп м’ясожерного дуба-кривавника. Збирати її — сущий кошмар, — додала вона і знову вкняпилася просто в Живчикові очі. — Тобі це неважко уявити — я певна.
Живчик кивнув головою. Він на власній шкурі спізнав, яке це дерево чудовисько, і роздебендя, здається, це відчула.
— Ти — шукач, слідець, — правила далі роздебендя, не переводячи подиху. Її еластичні, мов ґума, брови зосереджено вигнулися. — Шукаєш за іншими…
— Можливо… — сказав Живчик.
— Однак є ще хтось, про кого ти не підозрюєш, що шукаєш його, — проголосила роздебендя і всміхнулася. — І трава-щетинка допоможе тобі.
— Та невже? — запитав Живчик.
Роздебендя кивнула головою. Вона сипонула в дерев’яну кварту повну ложку дрібно помеленої трави пурпурового кольору, залила її літеплом із чайника і розмішала дерев’яною ложкою.
— Ось, — припросила вона. — Візьми. Попервах не відчуватимеш нічого, та з часом воно допоможе тобі знайти того, кого ти шукаєш. — Вона помовчала і додала: — Себе.
— Знайти себе? — розчаровано пирхнув Живчик. — Але ж я не заблукав.
Роздебендя навіть не поглянула на нього, рихтуючи напої для Кулькапа і Шпуляра.
— Ти певен цього? — запитала вона стиха. — А може, чогось тобі таки бракує?
Живчик замовк. Звісно, оце дивне створіння має рацію. Чогось таки бракувало. Отих спогадів про час, перебутий у буремному вихорі на борту «Позасвітнього гарцівника». Ось чого бракувало!
Що ж усе-таки його там спобігло?
Живчик підніс чашку до вуст і хильцем випив солодке духмяне зілля. Решта зробили те саме і, розплатившись за напої, знову рушили тривимірним лабіринтом, завислим поміж дерев.
— Ну, Кулькапе, і як там твоє полохливе серце? — запитав, усміхаючись, Живчик, коли — уже трохи згодом — вони переходили підвісний місток.
— Вірте, Живчику, не вірте, — усміхнувся хлопець, — але, по-моєму, моє зілля помічне. — Кулькап став, узявся за линву-поручень і зазирнув униз. — Моя боязнь висоти вже не така, як раніше.
Живчик кивнув головою. Роздебенді славилися тим, що розумілися на травах та корінні.
— А ти, Шпуляре? — запитав він ельфа-дубовика, що чапав попереду.
— Ще ніколи не почувався так добре, капітане, — бадьоро відповів той.
— А ви? — обернувся Кулькап до Живчика. — Чи допомогла вам трава-щетинка знайти себе?
Живчик тріпнув головою.
— Ще ні, Кулькапе, — відповів він. — Ще ні…
Повітря навколо них ставало дедалі задушливіше, гук — голосніший. Чого тут тільки не було чути! Виття… Крики… Гомін, вереск. Ляскіт батогів та брязкіт ланцюгів. Нерозважний стогін цілого шерегу блудів, невидимців та тролів-пігмеїв, припнутих мотуззям до прив’язаних кілець… Переможні вигуки… Диригентами ж цієї жахливої какофонії були ходячі птахотварі, які населяли невольничий ринок, — сорокухи.
Вони були різних форм та розмірів — від кремезної патрульної старшини до худих, дрібних ябед і посіпак. Усі жіночої статі; кількох жалюгідних на вигляд сорокух утримувано в загонах і трактовано, як рабів.
Сорокухи різнилися між собою і кольором пір’я. Більшість охоронниць були рудувато-брунатного кольору, кокардниці — синювато-сірі з металевим полиском. Але траплялися й інакші. Зозулясті, плямисті, крапчасті. Одні кольору ліщини, другі сірі, мов залізне дерево, треті — білі, мов снігуни. Яра барва деяких аж очі на себе брала!
З-поміж них усіх вирізнялись і статурою, і шляхетною поставою курникові сестри, наділені неабиякою владою і правом відповідати тільки перед самою Матір’ю Шматуй-пазур. Попри кричущу бутафорність свого вбрання — яскраві фартухи, візерунчасті головні убори, золоті кільця, повсилювані у дзьоб, — курникові сестри навівали моторошний жах. Холодні й безжальні, вони були страх свавільні, й угадати, як вони поведуться за хвилину, було годі.
Живчикові впала в око одна птахотвар, яка повагом чапала заюрмленим горішнім парапетом, помахуючи крильми, задерши дзьоба і на ході ляскаючи навмання ремінним батогом. Юнак бридливо відвернувся.
— Це все трикляте місце має бути зрівняне з землею, — гнівно блиснув він очима. — Викорчуване до пня. Випалене дотла.
Чоло Кулькапові захмарилося.
— Гадаю, — озвався він, — одного дня це станеться. — Але перше ті всі, хто живе поза межами невольничого ринку, мають усвідомити, що їм уже не потрібні ані звірі для розваг, ані слуги, ані поневолені трударі. У Темнолісі. У Нижньому місті. І, звісно, у Санктафраксі теж.
Живчик повернувся до свого юного учня.
— Кулькапе, чи не хочеш ти сказати, що в тому, що це місце існує, є частка й нашої провини?
— Можливо, — знизав плечима Кулькап. — Наш попит — вони постачають. І як казав Кобольд Мудрий…
— Побережіть свої спини! — галаснув хор пронизливих голосів. — Дайте дорогу! Дайте дорогу!
Живчик обернувся і побачив п’ять-шість рудувато-брунатних сорокух-охоронниць із батогами та киями, які переходили місток рівнобіжно з ними. Вони були розбиті на три пари. Кожна пара тягла за собою в’язня, люто шмагаючи його на ході, а той відчайдушно упирався.
— Ми не помітили! — верещав один з них.
— Ми можемо все пояснити! — протестував другий.
— Що тут діється? — стривожено запитав у Шпуляра Кулькап. — Чим вони прошпетилися?
— У них немає кокард, бачиш? — кивнув головою Шпуляр. — Зогнили. І тепер їм доведеться сплачувати штраф.
— Не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Північ над Санктафраксом», після закриття браузера.