Читати книгу - "Тінь Каравели"

по балці. Там непорушно стояло просякнуте сонцем і полином повітря. Дзвеніли коники. А може, дзвеніла тиша. Сухими стежинками ходили жуки-пожежники. Червоні а чорними візерунками на спині. Стежинки звивалися по дну балки біля самих схилів. На схилах серед заростей жовтіли прогалини. Звідти іноді сковзали на стежинки струмочки пересохлих глиняних крихт. Крихти потрапляли в черевики і заважали спокійному сумному настрою. А босоніж ходити не можна було: з будиночків, що приліпилися до круч, скидали униз битий посуд і скло.

Та й не тільки скло було небезпечне. Якось я мало не розпанахав ногу об смужку оцинкованої жерсті. Але я не засмутився — смужка мені сподобалася. Красива, блискуча, як срібло. Знадобиться! Потім я знайшов ще кілька. І нарешті натрапив на цілий розсип чудових шматків.

Певно, артіль бляхарів влаштувала тут звалище.

Для кого звалище, а для кого скарб!

Я набрав цього добра, скільки міг донести. А вдома взявся за роботу. Дужками з алюмінієвого дроту почав склепувати лицарські обладунки. З тонких смужок я зробив набедреники і широкий пояс, з трикутних шматків — налокітники, наколінники і наплечники. З денця бракованого відерця вийшов сяючий нагрудник. І ще я змайстрував багато всіляких деталей, про які не знав, як вони називаються, а тільки бачив на малюнках у книзі «Дон-Кіхот».

Найдовше я прововтузився з шоломом. Вийшло щось середнє між королівською короною і вовчим капканом. Але забрало опускалося і піднімалося як справжнє.

Я вбрався у залізний костюм і, погуркуючи, підійшов до дзеркала. Чудово! Шкода, що мати на роботі. Вона часто казала, що я не доводжу до кінця жодної справи. А ось, будь ласка, почав — і довів. Хоч зараз у бій!

Проте вийти на подвір'я, похизуватися перед хлопцями я не наважився. Знаємо ми таке діло! У мене є обладунки, а у них немає. Одразу почнуть зубоскалити від заздрощів. А може, почнуть випробовувати на міцність. Якщо людина йде просто так, ніхто не стукатиме її палицею по голові, а якщо вона в залізному шоломі, хіба втримаєшся… А шолом не такий-то вже й міцний.

Я склав лицарські лати у великий обідраний портфель (ми в ньому взимку носили картоплю з базару), застромив за ремінь дерев'яний свій меч і знову вирушив у балку. Там була одна місцина — заросла коноплями і бур'яном виїмка в пологому березі. В цих заростях я й убрався в обладунки.

І думав весь час про Майку.

Певно, її зачарував злий чаклун. І мені доведеться стати до бою, як Дон-Кіхот. Тільки Дон-Кіхот бився з несправжніми чаклунами, а у мене буде такий, що страшнішого не вигадаєш.

Я вже знав, який він на вигляд. У нього схожий на товсту колоду тулуб, весь у лусці й брудній шерсті, кудлата капловуха голова, жовті очі й ікла завдовжки з мізинець. У нього шість мавпячих лап; він, як велетенський павук, ворушиться в глибині печери, очікуючи на здобич.

Де ця печера, я теж знав. Неподалік, на крутому схилі, чорніла у заростях глибока дірка. Жителі навколишніх кварталів раніше добували там пісок, а потім весняні струмки підмили величезний шар глини, і він з'їхав, зруйнувавши стежину.

У неприступному чорному лігві жив тепер чаклун на ймення Черибузо.

Стараючись не дзенькнути, я почав підкрадатися до ворожого барлогу. Було сонячно й порожньо у величезній балці, дзвеніло спекотне повітря. Мені стало страшнувато. Раптом вигаданий Черибузо й справді зараз виповзе на світ…

Але він, звичайно, не виповзав. Він вислав наперед злих солдатів. Шеренги чортополоху, бур'яну і реп'яхів міцно захищали свого господаря-чаклуна.

Ах, так? Я плавно витяг з-за пояса меч. Ш-шех! — свиснуло лезо, і кущ бур'яну, постоявши секунду, м'яко ліг мені під ноги.

Р-раз, р-раз! Я старався рубати загостреним кінчиком клинка. Зрізані під корінь вороги падали без шуму й тріску.

Але раптом — трах! — меч пружно підскочив і мало не вирвався з долоні. Ця жилава й тверда стеблина реп'яха виявилася клинку не по зубах.

Ну, тримайся! Я серединою меча кілька разів ударив ворожого генерала. Він стояв. Я розізлився. Тут уже не до страхів, не до чаклуна. Я завдавав противникові таких ударів, що він звалився нарешті з шумом, схожим на зітхання.

Я відкинув забрало й витер мокре обличчя. Було жарко, сонце встигло нагріти мої обладунки. Черибузо не подавав ознак життя. Як і досі, тонко співала у вухах тиша. Але ось у цей спів проник інший звук. Він був неголосний і басовитий. Він був грізний. У мене в одну мить натягнулися всі жилки.

Я навчився вже багато чого не боятися. Міг уночі залізти горище, стрибнути в кропиву, відлупцювати Толика, читати повість Гоголя «Вій» при каганці і сказати здоровенному Петькові Бриндіну, на прізвисько Зер-Гут, що він драна сколопендра. Але кудлатих джмелів і злих кусючих ос я боявся більше від вогню.

Гудіння наростало. Я замотав головою. Величезний, мало не з волоський горіх, джміль неквапно кружляв довкола. Я одразу ж уявив собі, як він забереться мені під обладунки і буде дзижчати і битися там…

Черибузо, мабуть, з єхидною посмішкою спостерігав з печери, як лицар у сяючих обладунках, подзвонюючи і гуркочучи, летить униз, не розбираючи дороги.

Я відхекався біля струмка на лужку, оточеному дрібним вільшаником.

— У, т-тварюка… — сказав я на адресу джмеля, щоб не так було соромно за свій відступ.

— Що кажеш?

Я аж підскочив.

За кущем, біля самого струмка, п'ятками у воді сиділа Манярка.

— Що кажеш? — повторила вона, і на обличчі у неї відбилася надзвичайна цікавість. Впізнала.

— Нічого, — буркнув я. — Ти що тут робиш? От Славко довідається, де ти вештаєшся, він тобі покаже.

— Ні-і, — неуважно відповіла вона. — Не покаже. Він мене не б'є.

— Даремно, — суворо сказав я.