Читати книгу - "Дев’ять кроків назустріч вітру"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
В аудиторії звучав, серед абсолютної тиші, тільки голос юнака. Він говорив щиро, мов бачив те, про що розповідав, перед своїми очима. Він переводив погляд з однієї людини на іншу і бачив, що вони вірять йому. Вони вірили його тихому, м’якому голосу.
— Я бачу видряпані знаки. Ці рими… літери й вірші…Про біль, про радість, про відзнаки… Я бачу крики із душі… Я бачу те, чиєсь прощання… І розумію сенс послання… Воно написане для того, щоб той, хто жде по допомогу… Не ждав її… А йшов по неї! Бо він король долі своєї! А всі проблеми — у думках… А всі можливості — в руках… — говорив Бенедикт. Усі його уважно слухали. Усі його чули. — Я, прочитавши ці вірші… Щиро всміхнувся, десь в душі… Якщо на дереві листя вже нема — це не кінець, то лиш прийшла зима.
Бенедикт змовк. Тиша. І розуміння того, що його вірш усіх вразив. Розуміння того, що в нього вийшло все так, як він цього хотів. Це було видно по очах, по обличчях і, врешті-решт, по тиші. Вперше, і єдиний раз за весь той урок, вчителька нічого не говорила ще кілька хвилин після закінчення декларування.
А потім хтось плеснув у долоні і розтрощив цю задумливу мовчанку… А ще потім хтось підхопив… І ще хтось… Так утворились перші в Бенедиктовому житті оплески. Вони йому нагадали їхні оплески після танцю Макса. Він усміхнувся.
— Дякую, — сказав Бенедикт учням.
Вчителька пильно на нього дивилась. Ніби розгледіла у ньому щось таке, що ніколи не надіялась побачити. Той погляд нагадав Бенедикту погляд Анни, коли вона вперше взяла до рук «Злочин і кару».
— Ось воно! — прошепотіла Рута. — Ось так ви повинні розповідати свої твори! Щоб за душу брало! Молодець, Бенедикте! Це було прекрасно!
Хлопець покрокував до своєї парти. Він відчував разом з поглядом вчительки погляди й інших учнів. Відчував себе переможцем. Він сів, і на його обличчі застигла усмішка. Він вже не чув розповіді наступної дівчинки, він дивився кудись поперед себе і розумів, як це круто — розказувати свої вірші.
Можливо, він себе накрутив, можливо, ні, але до кінця цього уроку він кілька разів бачив пронизливі погляди вчительки. Рута з нього очей не зводила. Невже їй настільки сподобалось?
— Розказуй! Як все пройшло? — спитала Анна.
Уже більше години вона стояла в коридорі академії і чекала, поки з аудиторії вийде Бенедикт. А коли він вийшов, одразу взялась його розпитувати.
— Нема чого розказувати, — обійняв кохану Бенедикт. Він досі ніби літав десь серед натхненного неба.
— Чому? — нахнюпилась дівчина.
— Бо коли все прекрасно, то й сказати нема чого.
— Я знала! — зраділа Анна.
Вони поцілувались, обійнялись і, тримаючись за руки, пішли до виходу з академії.
Та на відміну від підлітків, Рута Кулакова не поспішала покидати академію. Вона теж літала в небесах, тільки її небеса були створені з задумливих і більшою мірою незрозумілих для неї самої хмар. За все прожите життя вона ніколи такого не відчувала. Це було щось дивне, схоже на якесь передчуття. Схоже на впевненість, що вона в жодному разі не повинна це залишати.
Сьогодні перед нею виступало двадцять молодих особистостей, та з її думок не виходив тільки один — Бенедикт Крех. Вона згадувала того худенького юнака, його вимову, його рухи, його вірш… його очі. Вона бачила в цьому хлопцеві великий талант, з яким навіть вона не може зрівнятись. То як вона може бути його вчителем?
Коли витерла дошку, жінка сіла в крісло і, можливо, півгодини думала. Вона знала — що це воно. В цьому хлопчаку щось є. Щось таке, що їй потрібно.
Це було на грані якогось божевілля. Вона не знала, чому так думає, чому так відчуває, чому розповідь хлопця так їй сподобалась… Вона навіть не пробувала собі це пояснити. На якомусь інтуїтивному рівні в неї зароджувались ідеї, в які вона вірила… Безмежно вірила… Як колись у свій талант…
Рута піднялась і вийшла з кабінету, а потім ноги, ніби самі собою, повели її в протилежний до виходу бік. Вона пішла в сорок шостий кабінет, бо знала, що там зберігаються анкети її учнів і зразки їхніх робіт. Вона не могла боротися з бажанням знову поринути в той стан, в який поринула, коли слухала, як Бенедикт розказує вірша.
Господи, вона втопала в натхненні.
Коли вона приїхала до Таниного дому, одразу пішла до своєї кімнати, щоб поринути в поетичний світ, який ховався в пошарпаному зошиті з емблемою Гугл на обкладинці. Їй не терпілося читати ці вірші, нашкрябані дрібним кривим почерком.
Усі ці рядки вражали її в саме серце. Усі ці слова говорили таке, про що вона знала, та ніколи не говорила. Усі ці літерки… Та нехай буде проклятий цей світ, якщо вона в них не тонула.
Жінка не вірила, що таке мистецтво може творити той скромний, не впевнений в собі хлопець. Вона не вірила, що таке мистецтво може творити людина. Вона читала ці вірші цілими годинами. Звісно, чула, як за дверима ходить то Таня, то її чоловік Ніл. Та їй було начхати на весь зовнішній світ. Вона була у світі мистецтва і натхнення.
Рядок за рядком, вірш за віршем, сторінка за
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дев’ять кроків назустріч вітру», після закриття браузера.