Читати книгу - "Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг"

Штурман мовчав і майже мрійливо поглядав у ілюмінатор. Пашко підвівся і спрямував пістолет на штурмана. Той промовив, дивлячись, як і раніше, в ілюмінатор, на чайок:

— Ти не вистрелиш, бо це тобі нічого не дасть. До того ж, втекти не встигнеш. Мої люди дуже швидкі і за мене ладні порвати будь-кого.

— Так і я своє життя віддам не задешево. Боятись — я не боюсь. Якщо не знайду тих, кого шукаю, то і втрачати мені в цьому житті нема чого. Але подумай ліпше сам: чи не вигідніше нам обом домовитися мирно? Ти за інформацію отримаєш винагороду, а я зійду на берег і забуду про твоє існування.

— Винагороду? — вуста штурмана скривила презирлива усмішка. — І що ж ти можеш мені запропонувати?

Вираз його обличчя змінився тієї миті, коли Пашко дістав з кишені червоний камінь. Таких величезних рубінів штурман ще не бачив. Він подумки спробував підрахувати, скільки ж коштує цей скарб.

А Пашко згадав, як іноді тяжко і голодно бувало йому і його друзям — Денисові й Максу, але він тримав цей рубін зашитим у торбинці. Ніхто й не здогадувався про існування каменя. Але продати його Пашко не міг, навіть заради друзів. Він прихопив його перед втечею зі скриньки отамана, яку давно вже навчився відчиняти. Навіть дивно, що це не виходило у жодного з розбійників, окрім самого отамана. Камінь мав допомогти у пошуках рідних. І лише для цього Пашко беріг рубін.

— Я згоден! — промовив штурман, ледь тримаючись, щоб тієї ж миті не схопити скарб. — Я покажу тобі острів, на якому тоді був ринок рабів. Там є чоловік, якого кличуть Зозулею. От він тобі все і розповість — кого продали кому і за скільки. Пам’ять у нього неабияка. Але не мрій, що я особисто відвезу тебе до нього. Мені з ним зустрічатися тепер небезпечно. Покажу лише острів на карті, а там — сам шукай, хто відвезе.

— Нехай так, — погодився Пашко. — Але навіть не мрій врятуватися, якщо збрешеш.

І підійшов до карти слідом за штурманом. Він навіть не встиг помітити, як сталося, що підлога під ним зникла і він упав до трюму. Відразу ж на нього накинулися щонайменше троє молодиків, скрутили й почали бити. Пашко був уже ледь при пам’яті, коли вгорі почалася біганина, крики. Схоже, цього ніхто не чекав. Напевне, поліція. З цією думкою Пашко втратив свідомість.

Він прийшов до тями у холодному поліцейському відділку. Поруч лежали ще кілька людей, а в кутку вовтузилися щури. Було досить темно, але Пашкові вдалося розгледіти, що інші присутні — моряки. Можливо, екіпаж «Білої Акули». Схоже, штурмана серед них немає. Де ж він? Утік, чи його тримають окремо?

Зайшли четверо озброєних поліцейських. Пашко не сподівався, що його відпустять, проте наступні слова здалися йому несподівано жорстокими:

— Всі підводьтеся. На вас чекає Острівна в’язниця.

— Острівна в’язниця? Але ж суду не було! — вихопилось у Пашка. Котрийсь із поліцейських зі злістю відповів:

— Який суд? Ті ще хоч недовго відбуватимуть, а тобі там двадцять років — малий строк! Таких, як ти, страчувати треба!

Пашко мовчав. Він здогадувався, що його обличчя відоме поліції ще з часів розбійничого життя. То що ж тепер на долю скаржитися?

Макс без надмірних зусиль прокрався повз охорону і чекав під кибиткою. Проспівавши ще кілька пісень, Іринка пішла до намету, біля якого стояли двоє міцних циган. Макс оббіг їх і заліз до намету з-під низу. Дівчина скрикнула від несподіванки.

— Тихо, Іринко! Благаю! — устиг промовити Макс, перш ніж у наметі з’явилися охоронці.

— Що сталося, Промінь Сонця? — запитали вони в один голос.

Іринка розгублено озирнулася. Макса ніде не було видно.

— Та ні, нічого. Павук на руку впав, от я й заверещала. Я їх страшенно боюся.

Охоронці вийшли з намету. Іринка тихенько покликала:

— Киць-киць-киць!

Макс вийшов з-за великого дзеркала, що стояло на килимі. Він був страшенно сердитий:

— Ти тепер мене за кота маєш?

— А хто ж ти? — здивовано запитала дівчина.

— Ну, може, зараз я і кіт, але прошу ставитися до мене нормально. Чи ти вже забула мене?

— Забула? — у її голосі чулося щире здивування. До намету зазирнув охоронець.

— Ти нас не кликала, Промінь Сонця?

— Та ні, то я сама з собою розмовляла, — відповіла Іринка, і коли охоронець зник, звернулася до Макса, що знов визирнув зі схованки: — Послухай, я вперше бачу кота, який уміє говорити. Але у нас заборонені чорні коти. Не знаю, чому. Давай я виїду сьогодні ввечері до річки і попрохаю охорону триматися на відстані. Приходь, поговоримо. Я сидітиму біля найбільшого каменя.

І Макс пішов. Денис нетерпляче запитав:

— Ну що?

— Вона нічого не пам’ятає. Призначила мені побачення.

Денисові очі стали великими й круглими:

— Побачення?!!

Макс засміявся: