Читати книгу - "Пташиний спів"

Маргарет була по-ірландськи практичною. Джек подобався їй своєю добротою та почуттям гумору. Вони познайомилися на весіллі однієї з восьми сестер Маргарет — вона виходила заміж за співробітника Джека. На застіллі після церемонії у церкві Джек пив пиво та видумував різні забави для дітей. У нього було широке квадратне обличчя, волосся зачесане на проділ. Маргарет одразу його вподобала, бо він залишився погратися із дітьми, перш ніж піти розповідати анекдоти іншим чоловікам.

— Я стара діва, — прямо сказала вона Джекові, коли той завітав до неї за тиждень після весілля. — Ти не захочеш зі мною зустрічатися.

Але Джек, здається, точно знав свої бажання — і через три місяці вони одружилися.

Запалюючи наступну цигарку під деревом під свист снаряду, що перелітав британську лінію фронту десь за півмилі на південь, Джек Фаєрбрейс затремтів. Він сприймав себе як безсмертного. Вважав, що вже загартувався від смерті, але це було оманою. Якщо його визнають винним, то на сході сонця відведуть кудись у безлюдне місце подалі від лінії фронту — на просіку у лісі або ж на двір за стіною ферми — і розстріляють. Вони накажуть це зробити чоловікам із його ж підрозділу — таким же мінерам та копальникам, яких навіть у ворога не вчили стріляти. У когось патрони будуть холості, у когось бойові — і ніхто ніколи не дізнається, чия куля його убила — Тайсона, Шоу, Вілера чи Джонса. Він впаде, як і мільйони мертвих, — у багно: як помічники пекаря із Саксонії, як робочі з французької ферми, як працівники фабрики у Ланкаширі — земля прийняла вже дуже багато плоті і крові.

Він тремтів від таких думок. Кожен солдат готується до смерті, коли починається битва або атака: від кулі снайпера, від снаряду або міни, від вибуху в тунелі. На війні кожен момент здатен принести тобі смерть у тому чи іншому вигляді — й іноді це важко осягнути. Але поступово Джек звик до цього. Кожного разу, коли їх підрозділ відпускали на відпочинок, він відсипався цілий день, щоби пристосуватися до відсутності постійного страху. Опісля він вже міг жартувати та розповідати якісь історії, відчуваючи, як полегшення огортає його разом із товаришами. Але ця культивована байдужість стосувалася смерті ворога, друзів та побратимів. Але зараз він збагнув, що не готовий змиритися із можливістю власної смерті.

Він закрив обличчя руками та почав молити Бога про порятунок. У нього не було справ, які би потребували завершення, ніякого особливого призначення — чоловік просто хотів побачити Маргарет, доторкнутися до волосся Джона. Сидячи під деревом у мряці та темряві, він думав про сина — свого милого сина. Для результату війни його смерть чи життя не мали ніякої різниці. Однаково як і життя Тернера, якому відірвало голову, життя Тайсона та Шоу. Нехай вони помруть, молився Джек, відчуваючи свою ганебність. Нехай помруть вони — а я виживу.

Тієї ночі він так і просидів під деревом на самотині. Ніхто його не викликав, і він усе намагався воскресити у своїй пам’яті спогади про своє життя, про уже зроблене, сподіваючись, що це принесе йому якесь полегшення перед обличчям гвинтівок, націлених у його голову. Він пригадував футбольні матчі на полях Хакні Маршиз, своїх друзів з роботи у лондонському метро, дивні обличчя та голоси з дитинства, свого сина. Нічого з тих спогадів не робило його життя вартим порятунку. Наостанок пам’ять відкривала лише якісь уривки з раннього віку: як він сидить перед вогнищем на кухні, як пахне мама, коли цілує на ніч. Разом з образами виникло бажання здатися, заснути.

Джек підвівся, потягнувся, розім’яв руки та ноги і повернувся на позицію у траншеї, щоби примоститися біля Тайсона і Шоу. Він прокинувся ще до світанку і пішов шукати сержанта Адамса.

— Ходімо, — сказав Адамс. — Приведи себе у належний вигляд. Поправ ремінь.

Адамс був не таким сержантом, якого усі бояться. Він часто жартував і рідко кричав. Солдати його шанували.

— Я чув, що ти заснув на посту?

Джек нічого не відповів. Він вже готувався до смерті.

— Може, тобі пощастить. Дехто з молодих офіцерів покричить та охолоне. Містер Рейзфорд — найдивніша людина, знана мною. Сюди.

Адамс вів його вузькою траншеєю до бліндажів. Там він вказав на вхід до останнього і повідомив, що далі Джек повинен іти сам. Чоловік подивився на горизонт, котрий вже сірів зі світанком: зірвані та спалені дерева, коричневі поля — колись зелені, а тепер переорані снарядами. Такий світ не шкода було покинути.

Дерев’яними сходами він спустився униз. Там він зупинився перед саморобними дверима з газонепроникною завісою та постукав.

Голос зсередини наказав заходити, і він різко відчинив двері. У приміщенні сильно пахло гасом. Тютюновий дим висів непроглядною завісою. Джек помітив дерев’яне двох’ярусне ліжко — внизу хтось спав, а також саморобний стіл та стільці. Тут було краще, ніж у більшій частині жалюгідних приміщень, побачених ним, але прості дошки на стінах, різномасті чашки, свічки, гніти та цвяхи, які служили предметами першої необхідності, тільки посилювали враження убогості.

— Хто ви? — до нього звернувся лейтенант — один з двох офіцерів, котрі сиділи за столом. Другим офіцером був капітан Уїр — командир роти, в якій служив Джек. Мабуть, він завітав у гості.

— Фаєрбрейс, сер. Ви наказали прибути о шостій ранку.

— Навіщо?

— Я спав на варті.

Офіцер підвівся, підійшов ближче та нахилився до Джека. Це був темноволосий чоловік з початками сивини на волоссі. Густі вуса закривали верхню губу, великі карі очі уважно на нього дивилися. Йому могло бути як двадцять п’ять, так і сорок.