Читати книгу - "Навіщо читати"

Не забути припинити читання, коли вас охоплює манія тлумачення. Я вважаю, що все розумію про якогось автора, і виявляюся недоумком. Так само краще не забувати, що ти нічого не знаєш, бо це правда. Краще сказати собі, що ти дурний, бо поза тим, що це цілком імовірно, це єдиний засіб уберегтися від божевілля.

Ось найкраща причина не читати: щоб міркувати. Далебі, весь проведений за читанням час ми наче та змія перед флейтистом.

Можна було б сказати: я читаю, бо це мені необхідно. Читати — все одно що дихати. Мені без цього не обійтися. Я знав великих читачів, які, на жаль, давно вже не такі. Нехай бог читання, якого не існує, тобто ресурс, який ми евентуально знаходимо в собі, оберігає мене від такої долі. Або ні. Тоді, перебуваючи на борту американського лайнера, схожого на покладений набік хмарочос, я, розслаблено усміхаючись, читатиму каталог своєї майбутньої подорожі, влаштованої турагентством.

Я відповім: методично. Пристрасть — найбільш розважлива річ.

О, як я любив книжки. Їхню форму, їхній запах, їхню обіцянку. Втім, і форма банальна, і запах інколи неприємний, і розчарувань чимало. Тим гірше. Зрештою, з цього цілком звичайного предмета, написаного чорним по білому, наче та муха в молоці, виринає інколи цілий світ. Саме тому читання не суперечить життю. Воно — саме життя, життя значно серйозніше, не таке жорстоке, не таке фривольне, значно триваліше, більш горде й менш марнославне, досить часто з усіма слабкими сторонами гордості: сором’язливістю, мовчанням, відступом. В утилітарності світу воно підтримує відстороненість на користь мислення.

Читання нічому не слугує. Саме тому воно велика річ. Ми читаємо, власне, тому, що читання ні для чого не слугує. Подумати лишень, що в САС 40[184] можна зробити кар’єру, ніколи нічого в житті не прочитавши! Власне, тому треба бути люб’язними із можновладцями, які читають. Вони могли б робити щось інше.

Утім, без читання не обійтися, чого багато хто не знає. І вони йдуть по життю, дихаючи легенями й задихаючись через брак духовної поживи для мозку.

Література та її кузен — читання — йдуть обіруч по джунглях, байдужість яких є формою ворожості. Література легка, безпечна, серйозна й вразлива, як весна. Йдучи поряд, всього лише на крок позаду, тримаючи її за руку, читання є уважним, інколи неуважливим. Деколи читання дивиться на свою родичку роздратовано, деколи, забувши про неї, крокує з усмішкою. Вряди-годи відпускає її руку, щоб підібрати забуту книжку, яка впала з дерева і палітурка якої від його дотику відновлюється, як плоть. Піднімаючи її, воно промовляє формулу: «Книжка — це велике дерево, що виринуло з могил» (Альфред Жаррі[185].

«Хвилини меморіального піску»). Ноги цих двох німф ступають по землі, але їхні голови не торкаються неба. Вони крокують разом, вони нерозривні. Читання — це частина літератури, вони обоє — життя.

Читаючи на ходу, я конкурую зі смертю. Так буває з будь-ким із читачів, адже єдина глибока причина читання полягає в тому, щоб спровокувати смерть на дуель. Ця масова битва підтримує ту, яку письменники ведуть в авангарді. По суті, жовчне, антидемократичне коло, а від антидемократичного до нелюдського недалеко (читання, як і література та парламентаризм, є питанням випадку; хороше виникає там без попередньої обумовленості походженням і освітою), вважає, що все втрачено. Воно змушує мене пригадати слова, з якими Дороті Паркер звернулася до молодого реакціонера: «Годі дивитися на життя крізь рожеві окуляри». Все давно втрачено, але люди намагаються не здаватися. Письменник і читач єдиною командою ідуть до провалу, бо смерть виграє завжди, але мистецтво — це те, що найдовше їй протистоїть. Ніхто не згадає, як називалися зниклі імперії, але твори поетів дійшли до нас через тисячоліття. Звісно, смерть — це забуття, власне кажучи, спрощення. Читання відновлює для нас чудові складнощі життя всупереч маріонеткам смерті. Бібліотека — єдиний конкурент кладовищ.

Твір читача, його читання, вмирає разом із ним. Так, принаймні, здається. Я знову пригадую свою бабусю, яка з такою любов’ю говорила про Стендаля. Коли читання передається, воно, як і будь-яка передача, сягає далі за передавальний пристрій. І на якусь мить перемагає смерть, хай би якою короткою та мить була. Буття письменницьких творів триває трохи довше. Малерб із досить сумною іронією писав: «те, що пише Малерб, триває вічно». Книжки вмирають, уся література теж помре. Щоб у пошуках прикладу не йти далеко ні в просторі, ні в часі, візьмемо літературу етрусків, тих італійців, які жили якихось три тисячі років тому і про яких ми нічого до пуття не знаємо. І смерть, ця гладуха із забрудненим кров’ю підборіддям, радіє з того, що їхні подальші брати не пролили ні сльозинки за нею. Що, ні сльозинки? Не висловили навіть жодної думки. Коли вона перемагає, вона перемагає. Приєднуйтеся до моєї безпорадної битви і до орди слабаків, які читають.