Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

Отже, всі слова наготовленого привітання — шанобливого, але з почуттям гідності, — миттю вилетіли з розпаленої обуренням голови.

Та митрополит сам вимовив перше слово привіту:

— Благословен Бог! — промовив він, кротко звівши очі д'горі, і були це слова благословення пастві, яка вітала його, представника Бога на землі, безгрішного душпастиря.

Після того — зовсім по–іншому, як це прийнято поміж українців греко–католицької церкви в Галичині, коли ступають через поріг чужої хати, — митрополит промовив:

— Слава Йсу!

— Навіки слава! — скрикнула в екстазі Галечко від порога.

— Навіки слава… — люто гарикнув Грушевський: після поцілунку в руку обмін обрядовими привітаннями був уже — ніщо.

Гість проказував усі свої привіти на ходу, не спиняючись і на мить у своєму навальному — кроками велетня — просуванні вперед. Господареві доводилось весь час дріботіти за ним навздогін, позаду.

І Шептицький зразу сів у крісло перед столом.

Сівши, митрополит відкинув свою намітку–капюшон з голови на спину і швидким жестом пригладив бороду: уніатські священики, за католицьким звичаєм, борід здебільшого не відпускають, але глава уніатської церкви в російському засланні бороду відпустив, очевидно — як символ єднання з обрядом православним.

Та митрополит увійшов не сам. З ним увійшло ще двоє: дві особи жіночої статі.

Ці дві особи жіночої статі різнились тільки віком і вродою. Одна була стара мегера — з пасмами сріблястого волосся, що звисало з–під намітки, з гострим носом, спущеним на губу, як у казкової баби–яги. її очиці — дрібненькі, кругленькі, ґудзикоподібні — і на мить не лишались спокійно на місці в орбітах, а все кружляли, все нишпорили з невсипущою підозрілістю — до всього довкола, і з невгасимою ненавистю — до її молодої напарниці. Напарниця була дівчиною років двадцяти: білясте волоссячко куделечками вибивалось з–під потворної черницької намітки, а оченята доброзичливо позирали навсібіч, випромінюючи цілі снопи лагідної привітності…

Одяг на обох черницях був однаковий: плаття–балахони з грубого сірого сукна, одначе справлені, безсумнівно, в найкращого кравця. Підперезані ці елегантно–грубі капоти були звичайними мотузками з тіпаних конопель, одначе — з дрібними срібними хрестиками–брязкотельцями на кінцях.

Важко було визначити, чи мали ці святенниці якийсь чернецький ранг, і роль їхня при митрополиті також не була зрозуміла. Можливо, — секретарки для взаємин із грішним світом, а може, — й служки–послушниці для виконання різних обрядових доручень чи догляду за бренною плоттю святого отця.

Були це: графиня Гагаріна — старша, і князівна Долгорукова — молодша: петербурзькі дами найвищого аристократичного кола. Велелюбний душпастир стараннями, підказаними йому від Бога, щойно привернув їх з невірного православ'я в вірну католицьку релігію. Запалені пристрасним жаданням служити Богові та його заступникові на землі, а також не допустити близько до діткливої особи святого отця грубі руки простих черниць, — ці високопородні дами поклали свої життя на олтар перед найвищим богослужителем. Вони залишили світ, покинули родини і пішли за митрополитом — його покірними слугами та вірними тілоохоронницями.

Дрібним черницьким кроком продріботіли вони за митрополитом слід у слід і спинились обабіч митрополитового крісла, закам'янівши в позах найвищої покори. Графиня Гагаріна розкидала навсібіч зловісні, люті погляди насторожі, князівна Долгорукова потупилась, прикривши прекрасні лагідні зіниці густими віями.

Грушевський і Шептицький сиділи тепер один проти одного і дивились один на одного через стіл.

Все життя не знали вони — друзі вони чи вороги. Вони доконували одну справу, але в зовсім різних сферах діяльності. Один — в колах інтелігенції. Другий — в колах, значно піднесених над загалом: між князів церкви і між князів світських. Діяльність Шептицького розвивалась переважно у самій цитаделі Божої справи на землі — між намісниками Божими, папами римськими, та по цитаделях земних верхів — між осіб монарших династій Габсбургів та Гогенцоллернів, що сиділи на престолах двох найбільших у Європі імперій. Професор і митрополит — за довгі роки спільної взаємодіяльності — майже й не зустрічалися один з одним, розділені прірвою антагонізму між православ'ям та католицизмом, одначе єдина мета зв'язала їх найтіснішими узами нероздільно, і були вони наче одна монета на два боки: орел і решка. Та тяжко помилився б той, хто б подумав, що приязнь і дружба єднала їхні серця. Навпаки, вони завжди ненавиділи один одного — лютою, чадною ненавистю. Бо, поза непримиренним розходженням їх поглядів на шляхи нації у майбутнє — православ'я та католицизм, — кожний з них обох, силою вдачі своєї, не вмів терпіти поруч із собою на чолі справи будь–кого іншого, навіть найщирішого однодумця. І кожний з двох ревниво відштовхував другого та тяжко заздрив йому — його обдаруванням, його авторитету, його зв'язкам, його успіхам, ба й неуспіхам, його славі й неславі — ревнував і заздрив і вдень, і вночі. Але обійтись один без одного вони не могли: вони були, як дві обочини одного шляху.

— Моє поважання, пане професоре, — заговорив першим Шептицький, ще раз на інакший манір, тоном людини на рівній нозі, вітаючи господаря. — Цулецт! Нарешті нам привелося зустрітися! Але, Єзус–Марія, за яких обставин!