Читати книгу - "220 маршрутів"

— Скільки?!!

— Тисячу шістсот злотих. Тато платить за нас дуже великі внески.

— Оце так!!! Справді? Так багато?!! — Малий не міг повірити у власне щастя, а Йоланта Вербицька не могла повірити, що вона таким дурним чином використовує одного сина в боротьбі проти другого.

— А коли мені його виплатять?

— Не знаю, мабуть, невдовзі.

І тоді тиск у неї раптово вирівнявся, а право голосу перейшло до розуму. Та вже було трохи пізно. Ну, що тепер — є, як є.

— Що ти зробиш із такою великою сумою? — поцікавилася мати, з останніх сил чіпляючись за надію на диво. Міколай такий розсудливий. Він точно не вчинить нічого нерозумного.

— Ну, як що?! Мамо?! — ласкаво відповів матусин синок. — Звичайно, що куплю барабани!!!

— Установку? — почула вона в телефоні чоловіків голос. Міжнародні дзвінки навіть о такій порі коштували шалені гроші, але Йоланта Вербицька мусила нарешті трохи випустити пару. На жаль, вона помилилася адресою. Чоловік не розділив її побоювань. — Принаймні нам не доведеться витрачатися, — зрадів він.

— Добре тобі казати! Він же хотітиме грати на цій установці!

— Я думаю.

— Але вдома?! У нас удома?!!

— Зараз він теж грає. Чого ти так переймаєшся? Це ж лише пара барабанів і тарілок, Йолю, дай спокій.

— Ти нічого не розумієш! Тебе немає весь тиждень, а мені доводиться це вислуховувати! Відколи йому зняли гіпс, він знову щодня грає! Сусіди нас колись лінчують, але буде пізно. От побачите, ви ще згадаєте мої слова, але шляху назад вже не буде!

Сльозливі інтонації матері виманили до вітальні дуже-уважного-старшого-сина.

— Що сталося? — коротко спитав він і позіхнув.

Покинута всіма без співчуття, Йоланта Вербицька, хоч це й було абсолютно нелогічно, спробувала віднайти братню душу принаймні в Міхалові. Адже він не така вже й погана дитина.

— Міколай хоче купити ударну установку!

— А грошики з неба впадуть?

— Він отримав страховку.

— Скільки?

— Тисячу шістсот.

— Скільки?!!

— Я ж сказала!

— Тисячу шістсот?!! — Міхал ритмічно бився головою об одвірок. — Я мушу щось собі зламати! Конче! Хто прийде і щось мені переламає?! Хе-е-елп!

Випав сніг. Ніби нічого дивного, у грудні таке трапляється. Особливо напередодні новорічних свят. Чимраз рідше, але на цій географічній широті ще бувають сніжні зими. Міколай існував у такому самозабутті, що це практично пройшло повз нього, він навіть не змінив осінніх спортивних черевиків на тімберленди, яких не любив. Він щодня заходив на allegro.pl, але йому не вдалося знайти жодної пристойної пропозиції продажу барабанів, якість яких відповідала би бажаній ціні. Пропоновані установки були або надто дорогі, або надто побиті життям, і це аж ніяк його не радувало. Він почувався незручно з такою кількістю грошви, яку не міг виміняти на омріяний інструмент. Він знову почав бувати в «Рифі» й роздумувати про купівлю нової установки. Та грошей йому вистачило б у кращому випадку на її половину. А ще щось ламати він не надто хотів. Це підходить недосвідченим.

Окрім того, Меланія, яка завжди гарантовано піднімала йому настрій, як на зло вже третій день не з’являлася в школі! Міколай вирішив перевірити після уроків, що там насправді сталося. День не був сонячний, але, певне, через перший сніг, видавався якимсь світлим і сяючим. Доки Малий ішов вулицею, було ще нічого, та коли проліз крізь діру в паркані й опинився на ділянках, він відчув себе справжнім полярником. У нього одразу ж промокло взуття і стало якось неприємно. Він із ніжністю згадував теплі тімберленди, що марнувалися в шафі. Ну, добре, потрібно тримати марку!

Сподіваючись побачити, як у саду гасають малі, Міколай заздалегідь зліпив велику сніжку. Але навколо будиночка було тихо. До порога не вели протоптані в снігу сліди — спочатку це здалося йому дивним, а потім занепокоїло.

— Меланія! — гукнув він, трохи стривожений, і підійшов до вхідних дверей.

Він боявся, що вони виявляться зачиненими. Так і було, однак коли він постукав і посмикав клямку, всередині почулося тихе шарудіння, а за мить з’явилася Меланія. Вона була перелякана, змерзла, заплакана й уся тремтіла.

— Я думала, ти вже ніколи не прийдеш! — розпачливо скрикнула дівчина.

Він увійшов і причинив за собою двері. Усередині було не набагато тепліше, ніж на вулиці. На дивані, прикриті ковдрою й пледами, лежали дітлахи. Побачивши його, дівчинка лише поцікавилась:

— Ти приніс печиво?

Хлопчик узагалі нічого не сказав.

— Що відбувається?

Меланія тихо схлипувала.

— Де ваша мама? — спитав Міколай.

— їй довелося поїхати в село, далеко, вона мала повернутися вчора. Я не знаю, що сталося. Малі похворіли, у них висока температура, я не могла навіть вийти, щоб купити якісь ліки чи їжу. Окрім того, закінчився газ. Міколай, як добре, що ти прийшов! — Меланія знову вибухнула плачем.

— Добре, напиши швиденько список, що вам потрібно. І ні про що не турбуйся. Чому тут так холодно? — він сів на ліжко коло дітей. — Як справи, чемпіоне?

Хлопчик розкашлявся, і Міколай зрозумів, що треба поспішати.

— Це все, що в мене є, — Меланія простягнула йому двадцять злотих.

— Не хвилюйся. Я скоро буду! — він рушив до дверей.

— Міколай! — гукнула вона. Малий озирнувся, думаючи, що подруга щось згадала. — Не барися, будь ласка... — додала вона тихіше, немов соромлячись власних слів.

— Звісно! Як блискавка — туди й