Читати книгу - "раКУРС"

Нарешті я в складі батальйону «Айдар»! Для когось тут лише мародери, загарбники, фашисти й ґвалтівники, а для когось — справжні безстрашні герої. Знайомлюся з бійцями, які радо зустріли поповнення. Одразу сам собою приклеївся до мене позивний Ел. Так швидше й простіше покликати мене, ніж вимовити повне ім’я Еліна. З розмов дізнаюся про утворення батальйону. Для себе відкриваю нові подробиці. Виявляється, що початок зародженню батальйону поклала Майданівська сотня. Вони спочатку були під Сватовим, потім перебазувались у Старобільськ, де створили батальйон територіальної оборони й отримали зброю. Першими приєдналися до них люди зі Сватового, Старобільська та прилеглих районів. Вони не шкодували нічого заради перемоги над ворогом. Багато хто розпрощався з бізнесом, продав свої автівки, нерухомість — усе, що міг, аби допомогти батальйону.

Раніше чула розмови, що в «Айдарі» є колишні засуджені, і не знала, вірити тому чи ні. З’ясувалося, що серед айдарівців кого тільки немає! Дивним чином тут мирно вжилися між собою професори та колишні засуджені, доценти та підприємці, бізнесмени й ті, хто ховався від правосуддя чи від сплати аліментів. Спільною мовою розмовляли викладачі вишів і ті, хто шабашив на будівництві, шукаючи разову роботу. Були такі, хто втік від сварливої дружини й хто покинув малолітніх дітей. Прийшли воювати цілі родини й пенсіонери, які все життя були домашніми підкаблучниками, а зараз згадали про своє призначення — захищати сім’ю. Хтось прийшов в «Айдар» довести своїй дівчині, що є справжнім чоловіком, а хтось забув про всі болячки й узяв у руки зброю. Але всіх їх поєднувала одна загальна справа — звільнення своєї землі від загарбників. І вони йшли сюди, покинувши родини, дітей, забравши старенькі автівки, найдорожчу річ, яку спромоглися купити за все життя, дорогі іномарки та мікроавтобуси; фермери пригнали свою техніку, яка могла б тут згодитися. Вони були голі й босі, без зброї на початку, але вірили, що все в них удасться, якщо впрягтися в одну лямку всім гуртом. Вони не чекали, доки їм поставлять бойову техніку: якщо її не вистачало, відбивали самі в бойовиків.

На перший погляд, вони були схожими на циган, що розбили тимчасовий табір для відпочинку, де панує безлад, хтось щось завжди губить, шукає, знаходить, хтось голиться, хтось пере, інший спить, третій випрошує нові шкарпетки, бо старі продірявились. Але це лише перша, поверхова думка. Айдарівці — це злиток патріотизму, інші тут не затримуються. А ще — безбашенність у бою, недаремно ж «Айдар» має назву штурмового батальйону. Вони, як вітер у степу, з’являються зненацька, без царя в голові йдуть на ворога, відвойовують позиції, закріплюються там, щоб змогли зайти ЗСУ[10] і щоб знову після короткого відпочинку зненацька, за першою командою перетворити свій «циганський табір» на безстрашних штурмовиків. Бути серед них, разом із ними для мене велика честь, і я придивляюся до кожного, хто поруч зі мною, знайомлюсь і терплю їхні жарти.

— Тепер нам ніякий сєпар не страшний, — каже поважно Микола, чистячи автомат.

Він пихкає цигаркою й поглядає в мій бік. Микола робить паузу, а я вже чекаю, який жарт кине він цього разу. Так і є!

— Чому це? — хтось його питає, бо пауза затяглася.

— А ми он Ел виставимо попереду себе, вона як розстібне спереду ґудзики, як вивалить свої цицьки, так сєпари роти як роззявлять, то й про автомати забудуть! А ми в той час тра-та-та — і крапка!

Хлопці регочуть, аж за животи хапаються. Я чекаю, поки стихне сміх, і так серйозно кажу:

— Це ж добре, коли на завдання я піду з вами, а коли ні, то тобі, Миколо, доведеться за мене йти попереду.

— А це ж чому? — питає він і кладе автомат на коліна.

— Бо тоді тобі доведеться розстібнути ширинку й вивалити перед сєпарами те, що має бути в штанях кожного чоловіка. А що вони побачать таке, від чого в них щелепи відвиснуть? А нічого! Бо такий розмір і в потужний бінокль не розгледіти!

Хлопці знову регочуть, а Микола ображено щось бурмоче на кшталт того, що ти ж не бачила, що в мене в штанях.

— Гостра ти на язик, Ел, — каже він і знову береться за роботу.

Я не ображаюся на жарти бійців — без них не обійтись, вони розряджають напруження, яке часто буває. Під найбільші напади жартів потрапляють мої груди, іноді — широкий таз.

— І з кого б ви тут кепкували, якби мене не було? — кажу я хлопцям і йду до Надії.

З нею я познайомилась у перший день перебування в «Айдарі» й одразу відчула щось спільне й близьке. Дізналася, що жінка з перших днів серед айдарівців, із нею — чоловік і син. Почуття патріотизму в неї, як і в мене, зашкалює. Неспокійна, легка на підйом, Надія завжди попереду, вона не любить так, як і я, коли бійці наголошують, що ми жінки й вони мають нас шкодувати. Ми не прийшли шукати жилетку, у яку можна поплакатися, ми тут, щоб, як і чоловіки, захистити свою землю та родини, і про це ми їм нагадуємо.

Якось мені хлопці розповіли, що Надія дозволила своєму єдиному синові під обстрілами їхати своєю автівкою на допомогу луганчанам. Це було дуже ризиковано, бо бойовики час від часу по дорозі випускали снаряди, але на тому боці люди плакали та просили допомоги. Син Наді вимкнув фари й без світла вночі їздив на околицю міста, щоб вивезти звідти жінок із малими дітьми. Коли чоловіки це мені розказували, вони наголосили, що справжня мати не