Читати книгу - "Мед з дікалоном"

Графиня Росоцька до своїх останніх днів носила жалобу. Вона цілковито втратила інтерес до життя і тихо згасла від якоїсь загадкової хвороби, що так і не змогли діагностувати лікарі.

Ми одразу ж покинули тепер чужу і неприязну до нас країну. Спадок, що залишила тітка, дозволив нам безбідно жити у Відні. Я найняв детективів, щоб узнати долі тих людей. На жаль, нікого з них зараз немає серед живих. Я полишаю це містечко, полишаю Марію. Навряд чи ми ще побачимося, хоч іскра почуття, що майнула між нами, ще якийсь час бентежитиме мене. Клята війна...

Здобуто з планшетки німецького офіцера, що їхав автівкою шляхом із Крем'яним на Дубно, застріленого стрільцями Часом і Голотою поблизу села Андруга 19.Х.1943 р.

Одного холодного осіннього вечора до нас у село прийшов кобзар. Ні, він був зовсім не таким, як на малюнку в книжці. Йшов накульгуючи, вбраний у пальто, перешите з шинелі, замість смушкової шапки на голові у нього був кашкет. Не був він і сліпим, й віку мав лиш трохи більше за мого тата. Та за спиною ніс справжню кобзу.

Він спитав у нас дорогу і сказав, що він — кобзар. Діти часом бувають мудрішими за дорослих — ми повірили йому й навипередки побігли до села повідомити новину.

Старші чудувалися з того і не йняли віри, аж тут і він прийшов. Зупинився кобзар у хаті дядька Каленика — колишнього голови Просвіти. Чутки селом швидко ширяться, тож за якихось півгодини туди набилося сила-силенна людей. Торкнувся музика струн і завів старих козацьких пісень. Я теж не анальфабет якийсь, у церкві тоді співав. Та то зовсім інше. Ми всі наче занурились у давні ординські часи — як татарва тягне ясир до Кафи, як пани знущаються з людності. Потім він завів про наших славних козацьких отаманів.

Село наше зовсім при місті, Кременецький замок видно з вікна, тож ця новітня татарва на автівках і мотоциклах до нас часто навідувалась.

Бриніли струни, шморгало носами жіноцтво, у хлопів руки стислися в кулаки. Потім кобзар заспівав нових пісень — стрілецьких. Спочатку стиха, потім голосніше старші чоловіки почали підспівувати:

Тато крадькома стерли сльозу. Вони тоді воювали...

Врешті музика стомився, та люди не хотіли розходитися. Господар, дядько Каленик, мало не в плечі виганяв людей — «Совість майте, чоловік з дороги, втомився».

Ми нишком сиділи під плотом, навіть не хотілося розмовляти, щоб якось зберегти цей тремкий стан душі. Вже стемніло, світили тьмяні осінні зорі, й удалині молодик освітлював щерблені стіни древнього замку.

Поруч тихо забриніли струни... То був кобзар.

— Дядьку, будь-ласка, заспівайте нам іще,— попросив я, сам ніяковіючи від власного нахабства.

Кобзар усміхнувся.

— Дітки, не можу, голос утомився. Давайте краще розкажу якусь бувальщину. Тож слухайте...

Чи бачили ви, що вдосвіта, коли тільки починає сіріти і люди бачать найсолодші сни, на стінах замку часом блимає одинокий вогник?

То було у сиву давнину, ще до часів козацтва і славних гетьманів. Але й тоді були лицарі, що боронили нашу землю. Один князь зрадив свій народ і привів сюди панувати ляхів. Почали вони нашу землю неволити. Піднявся проти нього його брат і очолив повстання, та не пощастило йому. Потрапив у полон, й ув'язнили його в цьому замку. І коли засіялася в серцях людей зневіра, оселився відчай й почалися зради, один славетний воїн, князь Дашко Острозький, не змирився з цим. Вирішив він будь-що звільнити свого вождя та продовжити боротьбу. Знайшов він вірного вояка — хороброго та твердого у вірі. Звали того лицаря Ярема. Звелів князь йому стати на службу до ворога в залогу Кременецького замку, аби щоночі перед світанням той виходив на фортечний мур і світив ліхтарем. Й коли на трьох навколишніх горах запалають вогні у відповідь, він має відчинити замкову браму.

Щоночі блимав із мурів замку вогник, та марно вдивлявся Ярема у безпросвітну темінь. Довгі роки чекав лицар вогнів на горах, та їх усе не було. Життя минало, вже почала зневіра закрадатись у його душу. Були війни — з татарвою, з московитами. Не оминули вони й Ярему. Всіляке на війні трапляється. Сталося так, що врятував одного разу Ярему од лютої смерті на московитських шаблях лях Міхал, і стали вони побратимами. Ділили усе — і шмат хліба, і золоті таляри.

Минуло багато літ. Із юнака став сивим чоловіком Ярема... І якось однієї ночі запалали жаркі багаття на сусідніх горах...

На сторожі брами тоді стояв Міхал.

—