Читати книгу - "Тарас. Повернення"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Зачем вы Тараса Григорьевича держите на нашей даче?! Отчего вы туда меня не пускаете?! Почему вы так плохо думаете обо мне?! О Тарасе Григорьевиче?!
Вражений Усков вибив із люльки тютюн, що ще жеврів, і обхідливо промовив:
— Агафья Емельяновна, успокойтесь!
Та Ускова не вгамовувалася і продовжувала говорити. І слова її ставали дедалі страшнішими:
— Разве я вам давала повод подозревать меня в чем-то?.. И в этом ужасе вы заставили меня жить?! Среди этого мрака умерло два наших маленьких сына! А Наташа, слава Богу, жива!.. И Наденька маленькая ещё тоже!
Усков вийшов з-за столу, підступив до дружини, щоб обійняти, приголубити її. Та вона вирвала руку. Відкинула його. Згорьовано скрикнула. Поцілувала, неначе в безумстві, його в щоку. І ще раз штовхнула його в груди:
— Да, он давал мне хоть минуту забвения! Он видел во мне самое красивое! Одарял меня своими чудесними стихами! Да, я не понимаю многих украинских слов, но я чувствую его душу! Она же чистая! Прекратите прятать меня от него! Это нечестно и…
Ускова за кожною фразою все штовхала і вдаряла чоловіка. А потім ячала, не договорювала, цілувала з відчаю в істериці, наче вибачалася, і знову пхала його перед себе, поки Усков не вперся спиною в стіну з великою картою Мангистау. Такою він дружину бачив уперше й сам не знав, як на таке реагувати. Врешті Іраклій Олександрович не витримав, обійняв дружину, неначе схопив лещатами, і поклав її на стола, розкидаючи пера, прес-пап’є і олівці. У нього перед очима крутилися червоні кола. Він ледь стримувався. І замість слів, нахилився над дружиною, приліпився щокою до її щоки, обійняв долонями її голову, й чекав, поки вона перестане хоч трохи здригатися від плачу. Коли ж вона трішки заспокоїлася, сказав:
— Агафья Емельяновна, вы зря демонизируете мою персону. Помните, когда я брал вас в жены, то отдавал отчёт, что вы влюблены в другого, бедного и молодого. Я не буду сейчас напоминать вам его имя… И я тогда не настаивал. Не умолял вас выйти за меня. Вы сами приняли решение… И, позвольте заметить, убедила вас в этом величина моего офицерского жалования…
Ускова, прибита відвертістю чоловіка, обм’якла. І, сковтуючи жаркі сльози, безсило спробувала відсторонити чоловіка, що говорив їй вуста у вуста, нахиляючись над нею. Іраклій випростався, поклав руку їй на живіт, притискаючи до столу, і сказав, наче в око вліпив:
— И теперь вы ищете забвения в компании Шевченки, как будто напоминаете мне, что не любили меня с самого начала… и что из-за меня умерло два наших маленьких сына… Поэтому я… да, я был неправ. Бессмысленно лишать вас этой привязанности. Вы всё равно меня не полюбите… И я хотел бы сейчас все изменить… да поздно…
Усковій стало соромно від усвідомлення того, що все, що каже чоловік, майже правда. Хоч вона ніколи не любила того молодого та бідного й ніколи йому не давала жодних обіцянок. Насправді, їй був цікавий саме він, Іраклій. Тоді, в Києві, він видавався їй козаком-лицарем, сильним і непереможним. А той швед був дрібний, в окулярах, заговорювався з переляку. І хоч приносив їй щоразу троянди, та душа її до нього не лежала. І зараз Агата Омелянівна відчувала, як її тіло горить від стискань чоловіка, горить від сорому й виснаги. Вона намагалася вирватися і щось сказати, але він, хоч і сам тремтів від нервового дрожу, тримав її міцно, долонею, покладеною на живіт, припинаючи до столу.
— Что, Ираклий Александрович?.. Что — «да»? — застогнала вона в скорботній тривозі.
— …Да я уже не в силах таиться. Шевченки нет. Он исчез. И что интересно, и казашка Катя, как вы, наверное, изволили заметить, не посещает нас вот уже четвёртый день…
Ускова нарешті вирвалася з рук чоловіка, підвелася, всідаючись на стіл:
— Что вы этим хотите сказать?
— Говорю, как есть: Шевченко ушёл в пустыню, и его нет уже четвёртые сутки… Вы сами настояли. Я не хотел вам это говорить.
Агата з уразою подивилася на чоловіка. Він щирий. На обличчі туга. Сказав більше, ніж міг. І вона йому повірила й заплакала. Сльози розпачу, самотності, невіддяченого кохання самі котилися по її щоках. І тоді Іраклій Олександрович торкнувся легко-легко її волосся, допоміг підвестися і ніжно вклав її голову собі на плече. Агата завмерла, тихо і зрідка схлипуючи. Вона остаточно втратила здатність опиратися. А Усков, стримуючи власний біль, продовжив її заспокоювати, лагідно, сердечно, наче проказував їй слова колискової:
— И я прошу вас привести себя в порядок и держать в руках. Завтра у нас званый ужин. Все офицеры укрепления придут в этот дом.
Іраклій Олександрович делікатно взяв дружину на руки і поставив її на ноги. Вона прихилилася до нього. І він обійняв її за плечі. Поправив неслухняний і не такий уже й широкий розріз викоту на кофті. Вона помітила цей рух і благенько всміхнулася. Вона вдячна, вкотре вдячна Ускову за його терпіння і милість.
— И если я что-то сказал или сделал не так, то прошу меня извинить, — проговорив він утішливо.
Агата Омелянівна одним кволим помахом руки дала зрозуміти, що все гарзад, і додала шведською з блідим, затерплим усміхом на вустах:
— Jag vet
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тарас. Повернення», після закриття браузера.