Читати книгу - "Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику"

На референдумі ці виборці відкинули не лише ЄС, алей покладену в його основу економічну та соціальну філософію.

Після перемоги прихильників виходу з ЄС лідери Партії незалежності Сполученого Королівства заговорили про усунення Лейбористської партії як другої основної партії Великої Британії. Референдум і справді показав, що в британській політиці утворився вакуум, особливо серед тих, хто колись був природним електоратом лейбористів. Але це зовсім не означає, що результати референдуму дали Партії незалежності Сполученого Королівства змогу заповнити його. Популістські партії можуть постраждати від того, що їхні вимоги безапеляційно відкидають, як це сталося із СІРІЗА в ситуації з «Трійкою»; або зазнати краху через те, що їхні головні вимоги будуть задоволені, як це сталося з Народною партією в США.

Під проводом Фараджа Партія незалежності Сполученого Королівства перестала бути партією одного питання, однак заклик вийти з ЄС усе ж таки був єдиною вимогою, що характеризувала те, яким чином партія захищає народ від істеблішменту. У цьому полягала суть її популістського заколоту. Домігшись цього, партія мала або знайти для себе нову дефініцію, або скотитися на маргінес. І без Фараджа в ролі лідера їй доведеться це зробити, принаймні на певний час. Після референдуму Фарадж заявив, що він виконав свою місію, і покинув пост очільника партії.

З усіх країн ЄС Франція зазнала найбезпосереднішого впливу від зростання імміграції та посилення ісламістських терористичних атак. У цій країні також діє найважливіша права популістська партія в Європі. 2017 року у Франції пройдуть президентські та парламентські вибори. Станом на травень 2016 року лідер «Національного фронту» Марін Ле Пен лідирувала в опитуваннях, випереджаючи кандидатів від партії «Республіканці» та Соціалістичної партії. Якби вона виграла президентські вибори, це порушило б політичний баланс у Європі. Однак, аби домогтися цього, їй потрібно подолати створену її батьком Жаном-Марі Ле Пеном репутацію «Національного фронту» як правої екстремістської сили.

Жан-Марі Ле Пен, засновник «Національного фронту», був словесним терористом, який любив epater le bourgeois — шокувати буржуазію. Він зміцнив імідж «Національного фронту» як захисника вішистської Франції і як рупора «чорноногих»[319], які люто втікали з Алжиру під час його війни за незалежність[320]. Ле Пен також зухвало оголосив Голокост «деталлю» Другої світової війни. Його головні заступники були такої ж закваски. Бруно Ґолніш, якого 1986 року було обрано до Національної асамблеї Франції[321], 2007 року був засуджений за заперечення Голокосту.

Переорієнтувавши «Національний фронт» із боротьби з комуністами на боротьбу з іммігрантами та ісламом, а також доповнивши економічні побоювання власників крамниць турботами безробітних робітників сталеливарної промисловості, Ле Пен додав до електоральної бази «Національного фронту», що складалася з католиків південних провінцій, виборців із робітничого класу півночі. Це привело до приголомшливих результатів — другого місця Ле Пена в першому турі виборів 2002 року, де він змагався проти прем’єр-міністра — соціаліста Ліонеля Жоспена. Але успіх Ле Пена тривав недовго. Злякавшись перемоги Ле Пена, Жоспен та соціалісти порадили своїм виборцям у наступному турі підтримати непопулярного чинного президента Жака Ширака, кандидата від правоцентристського «Об’єднання на підтримку республіки»[322]. Зрештою, Ширак переконливо переміг Ле Пена у фінальному протистоянні (82 % проти 18 %).

Провал Ле Пена в другому турі засвідчив, що в популярності «Національного фронту» є чіткі межі. Занадто багато виборців ототожнювало цю партію з ненависним режимом Віші, вважаючи його лідерів екстремістами-антисемітами. Як сформулювала це Марін Ле Пен, була певна «скляна стеля»[323], крізь яку «Національний фронт» не міг пробитися. Як виявилося, вибори 2007 року це підтвердили. Ніколя Саркозі, який за президентства Ширака був міністром внутрішніх справ і брав участь у перегонах як кандидат від правоцентристського «Союзу за народний рух», зайняв жорстку позицію щодо молодих іммігрантів, які вчиняли заворушення 2005 року, та іммігрантів загалом. Він заявив, що якщо вони не «люблять Францію», то мають «залишити її», і запропонував обмежити імміграцію. Запозичивши позицію «Національного фронту», Саркозі наперед визначив долю Ле Пена — у першому турі виборів той посів четверте місце з лише 10,44 % голосів.

У першому турі тогорічних виборів до законодавчого органу «Національний фронт» показав іще гірші результати, отримавши лише 4,29 % голосів і не здобувши жодного місця в парламенті. Це поставило під загрозу державне фінансування кампанії партії, яке залежить від здобутих місць. У січні 2011 року 82-річний Жан-Марі Ле Пен вирішив піти у відставку з поста голови партії. Це спричинило боротьбу за владу між Ґолнішем і Марін Ле Пен.

Народжена 1968 року, Марін Ле Пен — наймолодша з трьох дочок Ле Пена. Її найяскравіший спогад, наведений в автобіографії «Проти течії» (Against the Current), пов’язаний із тим, як хтось підірвав їхній будинок у Парижі, намагаючись убити її батька, коли їй було лише вісім років. Ніхто не постраждав, але це, як вона пише, була її перша зустріч із «безжальним світом»[324]. Однак наступного року багатий бездітний покровитель лишив Жану-Марі Ле Пену чималі статки, зокрема будинок у передмісті Парижа, де потім і росли Марін