Читати книгу - "Ігри долі"

— Так буде краще.

Більше вона не розпитувала про це брата. Навіть не запитала, куди вони поїдуть.

Андрій владнав усі питання з продажем будинку і ферми, яка дісталася їм у спадок і яку вони здавали в оренду. Марії ж залишилося тільки пакувати речі. Деякі речі, як пам’ятки, вона вирішила взяти з собою, а інші залишити наступним господарям дому.

Марія важко переживала майбутній переїзд. Вона любила цей будинок. В ньому вона народилася, виросла. В ньому вона жила усе своє життя. У ньому були всі її спогади: і хороші й погані. У цьому будинку була вся вона. Але потрібно його залишати. Можливо, так буде краще. Щоразу він нагадував Андрію про вбивство його сім’ї. А на новому місці почнеться нове життя. Без скелетів у шафі. Без спогадів. Хоча ні, спогади залишаться. З часом вони потьмяніють, але ніколи не покинуть. Будуть мучити у снах.

День прощання — завжди важкий день. Тебе переповнюють протилежні емоції. Ти хочеш залишитися, але й мусиш їхати. Тебе не влаштовує теперішнє життя, але й ти не впевнений у майбутньому. Тут у тебе близькі люди, друзі, а там зовсім незнайомі тобі люди. А найгірше те, що ти покидаєш кохану людину, з якою ніколи більше не побачишся. Такі переживання відчувала Марія. Хоча вона себе налаштовувала не створювати жодних ілюзій кохання, та це почуття не підвласне розумові. І як їй було важко дивитися у ці повні печалі очі Івана Миколайовича. Марія вдивлялися у кожну рису обличчя, у кожну зморшку, щоб запам’ятати їх. Щоб у хвилини самотності згадувати їх і зігрівати ними своє серце. Марія ніколи не думала, що зможе знову покохати. Думала, що це почуття не притаманне жінці її років. Але перед почуттями кохання підвласні всі, незалежно від віку.

І ось, знайшовши кохання, вона змушена його покинути.

Покинути назавжди.

Але вона мусить це зробити. Заради брата. Заради себе врешті-решт. Все одно вона не буде щаслива тоді, коли її брат нещасний. Та й буде робити нещасним й Івана Миколайовича. Тому краще звідси поїхати від гріха подальше. Але як важко…

І ось таксі везе її далеко від дому, коханого чоловіка, минулого життя на зустріч невідомомому…

Уже п’ять років минуло з того дня коли Марія з Андрієм переступили поріг нового дому.

Андрій обрав цікаву місцевість для їхнього будинку. Якби Марії не було так важко розлучатися з попереднім життям, вона б навіть зраділа, що поселилася так близько біля моря.

Свіже, чуть солонувате повітря, мальовнича природа. Прекрасний будинок, затишна атмосфера у ньому. Майже все, що потрібне.

Майже все! Немає тільки людського тепла. Марія весь час була на самоті. Не спілкувалася із сусідами, яких було аж двоє, і то будинки яких розташовані досить далеко від них. Андрій навмисне підшукав для них віддалений будинок, щоб не привертати зайвої уваги. Та й не хотів спілкуватися з людьми. Став відлюдником. І приготував для Марії таку ж участь. Їй не потрібний був ніхто, крім її Андрійчика. Але й він майже завжди десь пропадав. Вона ніколи не знала, де він є. Він ніколи їй не говорив.

Постійної роботи Андрій як такої не мав. Та все ж таки якась робота була, бо у домі зажди водилися гроші. На гроші, виручені з продажу будинку і ферми, вони придбали будинок у Криму, а точніше у Форосі, де ціни на нерухомість просто фантастичні. Та все ж таки їм ще залишилось на деякий час. Але й вони потекли як вода. Андрій цілими днями пропадав у пошуках роботи, але все даремно. Ніхто не пропонував постійного робочого місця. Тому довелося підробляти то тут, то там. Але великих доходів це не приносило.

Та останнім часом Андрію, напевне, повезло, і він знайшов хорошу роботу, бо суми, які він приносив додому у кілька разів перевищували його попередні заробітки.

Але все більше і більше він ставав замкнутим. Приходив додому і зачинявся у своїй кімнаті, інколи навіть не поївши. Все більше і більше віддалявся від Марії. Що вона не робила, щоб хоч трохи з ним зблизитися, але нічого не допомагало.

День за днем вона робила свою роботу, нічого не випитуючи і не дорікаючи своєму братові. Сніданок, обід, вечеря- і так щодня. Будинок блищав чистотою і пахнув затишком. Але у мешканців цього будинку не було цього затишку у душі. Одна стала жорстокою, а інша нещасною і самотньою. Обидві душі страждли. Обидві по- різному. І тільки час міг щось змінити.

І тільки після трьох років страждань у родині Самойленків з'явилася хоч якась гармонія.

Повернулися їхні колишні теплі стосунки. Андрій почав навіть сміятися і радіти життю. Марія також змінилася. Радів Андрій, раділа і вона. Все менше і менше вона згадувала колишнє життя. Хоча інколи вечорами вона все ж таки подумки поверталася до свого рідного міста, а головне, до коханого чоловіка. Думала, що він робить? Чи забув її уже? Чи одружився? Щоб не було, у його житті, вона про це ніколи не дізнається. І вже потрібно з цим змиритися. Та вперте серце не піддавалося. Воно кровоточило і боліло. Боліло за втраченим щастям. Хоча Марія твердила собі, що вчинила правильно. Все заради Андрія. Але маленька егоїстична думка не покидала її — чи варто так жертвувати собою. Та інша думка, більш притаманна героїні твердила — варто. Адже Андрій для неї — це все, що може бути у цілому світі. Заради нього вона здатна на все. Навіть відмовитися від свого власного життя.

Останнім часом Андрій сам не свій. Марія уже привикла до дивакуватості свого брата. Але його поведінка вкрай змінилася. То він щасливий, увесь час усміхається, то якийсь задумливий і дратівливий. Вона уже звикла отримувати на свої запитаняя відповіді: «Усе гаразд», «Нічого