Читати книгу - "Одержимість"

— Так це я ще не багато говорю. — вони засміялися, і Петя хотіла продовжити, але Аня перебила її.

— Все одно ти мене не переконала. Адже є речі, без яких ти не можеш прожити, але вони просто не здатні принести тобі багатство або, хоча б забезпечити спокійне безбідне життя. — Аня подивилася вперед, намагаючись розгледіти обличчя Алекса в дзеркалі заднього виду.

— Ти знаєш, — серйозно сказала Петя, повернувшись до Анни і закинувши лікоть на спинку заднього сидіння, — я ніколи не знала, що таке багатство. У моїх батьків, які працювали кожен божий день, ризикували життям і псували своє здоров'я, не було навіть елементарного автомобіля, але, ти знаєш, вони вважають себе щасливими людьми. Та й я теж вважаю себе досить щасливою. А про багатство я не думала ніколи. Мені не потрібні замки зі швейцарами, не потрібні яхти з обслугою, мені не потрібен замок в Альпах, бо я просто не знаю, що я з усім цим буду робити. Але я хочу мати те, що для мене важливо.

– І що ж для тебе важливо, якщо ти не зможеш порадувати того, кого вважаєш потенційним носієм твого щастя, дорогими красивими туфлями або стильною сукнею? Хоча, якщо говорити про багатство… І, взагалі, як ти можеш обговорювати те, чого ніколи у тебе не було? Ти хоч можеш уявити собі валізу з баксами? А я можу, тому що мала їх, в сенсі не тільки бакси, але і валізи з цими доларами. Але я не вважаю це багатством. Швидше за все, це достаток, що дає багато різних можливостей. Я, так само як і ти, не хочу жити у величезному будинку з лакеями і покоївками, я не хочу ходити на світські прийоми, де не можна плутати вилки, я не хочу, щоб за мене паркували мою машину і, щоб у мене був свій охоронець. Але, з іншого боку, я хочу мати те, що я хочу мати зараз. Для мене це дуже важливо — МАТИ і ВЖЕ. Тому що, завтра ВОНО мені може вже не знадобитися. Я хочу малювати картини, коли захочу і де захочу, хочу мати можливість подорожувати, хочу побачити світ, познайомитися з багатьма людьми в різних куточках земної кулі, хочу ходити до Великого театру, в Ла-Скалу, на концерти МакКартні, та й багато всього іншого… але це ж не багатство, це звичайний достаток. Якщо чесно, то я впевнена в тому, що гроші псують людей. Створюється величезна прірва, пропорційна нулям на рахунках в банках… Ну, та хіба в цьому щастя? Хоча, звичайно, гроші дають незалежність, це факт. І, як би ти не перекручувала ситуацію, все одно нікуди ти від грошей не дінешся. Чи ти не згодна? — Аня підняла брови, в очікуванні отримати відповідь на своє питання.

— А мому коханому не потрібно суконь і туфель, він просто на небесах від щастя, коли я вдало виступаю і зриваю оплески. І знаєш, чому? Та, тому що ми живемо в одному світі і дихаємо одним цирковим повітрям. Я хочу виступати в цирку, і я роблю це, навіть якщо доведеться виступати за нічліг і легку вечерю. І плювати мені на Ла-Скалу і Великий театр. Для мене це не більше, ніж розкручені бренди. Але ти не зрозумієш, бо ти ніколи не була артистом. Ти говорила, що хочеш малювати картини, а ти їх малюєш? — Петя подивилася на Аню, але та лише, негативно похитала головою. — Ну, ось, бачиш? Ти маєш валізи з доларами, але не робиш того, що хочеш. І ти після всього цього розповідаєш мені про щастя… Ось, чому ти не малюєш?

— Та, тому що у мого чоловіка алергія на фарбу, але я, все одно, займаюся творчістю. Я фотографую і на своїх фотовиставках збираю досить великі натовпи шанувальників.

— Знаєш, я гімнастка, і виступала і на арені цирку, і на чемпіонатах світу з гімнастики. І, повір, це дві великі різниці, як кажуть у вас в Одесі. У спорті мені теж подобалося, але, коли я спробувала цирк, в спорт мене вже не затягнеш. Тож, просто візьми і малюй, тим паче, дивлячись на твій кулончик, видно, що живопис тобі набагато ближче, ніж фотографія. Алекс, скажи їй. — вона легенько штовхнула його в плече, але Алекс лише знизав плечима. — Ну, скажи, тільки чесно, чому ти перестала малювати?

— Розумієш, є такий стан, коли ти не можеш заснути, якщо поруч немає того єдиного, коли тобі шматок в горло не лізе, якщо ти сідаєш снідати поодинці, коли цікавий фільм зовсім не цікавий, якщо поруч сидить хтось незнайомий з відром поп-корну, коли на роботі, помножуючи два на два, у тебе виходить п'ять або сім, і ти не помічаєш цього, тому що думки твої десь там, де зараз він. Розумієш про що я? Я малювала, малювала вдень і вночі, а потім тупо закохалася і все… Спочатку я просто випала з обойми спокійного розміреного життя, у мене змішалися день і ніч, ми тижнями могли не вилазити з номера готелю, настільки нам було добре, пізніше, поступово я все рідше брала в руки пензля, а потім я якось сама зрозуміла, що мені для щастя вистачає його.

— Напевно, подруго, тобі, дійсно, довелося все це пережити, але те, про що ти говориш, схоже не на любов, а на елементарну параною… Чи ти і далі все це називаєш коханням. Любов, яка забрала у тебе те, чим ти дихала… Дивно. Якщо вже говорити про відносини між людьми, то потрібно починати з елементарної взаємоповаги. Бо не буде ніколи ніякої гармонії, якщо ви не будете приймати примхи один одного, ну, або не примхи, а, принаймні те, що для кожного дійсно важливо.

— Слухай, у мене таке враження, що ти ніколи по-справжньому не любила. Ти заміжньою хоч раз була? Ну, або жила ти з кимось хоч якийсь час разом, як одна сім'я? — Аня починала злитися, і Алекс помітив це, але він не хотів встрягати в цю суперечку, йому, навпаки, хотілося більше дізнатися про думки двох абсолютно різних і, в одночас, однакових людей. Різних, бо кожна з них була яскравою особистістю, але з різними талантами, а об'єднувала їх нестримна здатність до одержимості.

— Мені ось твоя