Читати книгу - "Муссоліні"

до прийняття «passo romano»[42] на військових парадах; і врешті-решт – тут ми доходимо до заходу, що матиме найбільш руйнівні наслідки як із загальнолюдської, так і з політичної точки зору, – запровадження з листопада 1938 року антиєврейського законодавства, націленого, звичайно, на політичне і стратегічне зміцнення союзу між Італією та Німеччиною. Але парадоксальним чином Муссоліні вбачав у цьому законодавстві – адже, за словами Де Феліче, воно було спрямовано «більше проти “італійців”, ніж проти євреїв»29 – наступний і, можливо, останній спосіб вплинути на характер італійців, яким, за його власним зізнанням у розмові з Чіано, «треба навчитися бути менш “приязними”, щоб стати суворішими, невблаганними, одіозними. Тобто хазяїнами»30.  Зіткнення цивілізацій 

Расизм, імперіалізм і антибуржуазність (спрямована скоріше проти певного світогляду та мислення, ніж проти конкретної соціальної верстви) були лише інструментами, за допомогою яких Муссоліні намагався присукати новий паросток до тоталітарного виховання італійців, аж поки йому, керуючись власними амбіціями, не вдалося б зробити з них войовничий народ, відданих духу ієрархії солдатів, ворожих до тихого життя.

Уся атмосфера, в якій минає життя італійського народу, має військовий характер, і цей характер мусить бути і буде надалі більш войовничим: народ відчуває гордість, усвідомлюючи себе завжди мобілізованим на виконання справи миру та справи війни31. 

За допомогою цих інструментів Муссоліні намагався «вигартувати» нового італійця – з голови до п’ят фашиста, зануреного «у стан неспинної війни: завжди у погонах, завжди на марші, завжди готового до фізичного навантаження та демонстрації мужності, [...] безперервно залученого до боротьби з ворогом»32.

Ідеальним утіленням усього вищезазначеного було одне слово: «війна». І на тлі військової ескалації – від захоплення Ефіопії (1935) до участі у громадянській війні в Іспанії (1936), до вступу Італії у Другу світову війну на боці Німеччини (1940) і до розв’язання безжальної громадянської війни між італійцями за драматичних історичних умов (1943), – з одного боку, Муссоліні прагнув її як свого роду неспинне та жорстоке випробування фашизму заради оцінки його прогресивних результатів, досягнутих італійцями у притаманному саме їм дусі та способі дії (мрію зміцнити італійців через боротьбу та війну вже плекали Мацціні та Кріспі...), а з іншого боку, така ескалація була реакцією на політичну ситуацію в світі, де готувалося зіткнення протилежних цивілізаційних моделей, яке він уважав неминучим: військово-фашистської, що набувала сили та динаміки, і пацифістської демократично-ліберальної, що хилилася до занепаду. Саме це бачення дозволило йому зробити таке пророцтво: 

…У 2000 році у світі домінуватимуть лише німці, італійці, росіяни та японці33. 

Через такий заклик до ідеї війни постає делікатне питання інтерпретації, що стосується не тільки дуче, а й у більш широкому сенсі самої історії фашизму як ідеології і політичного руху. Згідно з мемуарами Діно Гранді, Муссоліні, безперечно, любив бавитися з цією ідеєю «у виступах перед натовпами, у газетних статтях, на сторінках мальовничих і безкровних мілітаристських журналів»34. Але не через це він так наполягав на воєнній темі в своїй риториці і навіть не через відлуння юнацького захоплення Ніцше, радше ідея війни перетворилася на конкретну мету його політики, і він вперто йшов до неї.

Як уже було сказано, більшість дослідників схиляється до того, щоб уважати фашизм наслідком Першої світової війни. За наших часів зв’язок між війною та фашизмом не варто розглядати тільки в історично-генетичній площині, чіпляючись за політичні, економічні та соціальні наслідки «великої війни», хоча вони дійсно справили рішучий вплив на народження фашистського руху. Насправді, при ретельному аналізі цей зв’язок виявляється більш загальним, оскільки виходить на рівень психології, культури та антропології. «Епохальний» характер фашизму і його історична новизна полягають у тому, що фашизм ідеологічно викристалізував і конкретизував – передусім на політичній арені, а потім шляхом державотворення – глибокі зміни, що окреслилися в політичній культурі та в колективній ментальності через досвід Першої світової війни.

Неважко показати, наскільки теорія та практика фашизму – хоч чию біографію з числа фашистських лідерів ми візьмемо, висновки будуть однакові – глибоко насичені «культурою масової війни»: вистигле в окопах відчуття фронтової єдності, яке згодом поширилося на рівні національної спільноти; значущість ролі, яку відігравали організація та ієрархія в цивільному житті як обов’язкові елементи мілітаристського modus operandi[43]; загальновизнана важливість таких понять, як честь, хоробрість, відданість; відмова від буржуазних цінностей, пов’язаних із тихим мирним життям; полемічний, конфліктний, агонізуючий погляд на життя в кожному його прояві; культ фізичної сили та динамічності; домінування в галузі мови та спілкування, використання метафор, потужних провідних ідей, зображень і гасел, запозичених із військової термінології; важливість ідеологічної промивки мозків; дисципліна та слухняність як основні інструменти гуртування суспільства; містичний ореол навколо лідера, важливість довірчих відносин між керманичем, прихильниками та широкими масами; «маскулінізм» як провідна ідеологія мілітаризованої спільноти; визнання насилля природним явищем, яке тепер набувало особливої цінності через жорстоку, але все ж таки доцільність, через естетизацію його певних аспектів; «культ уніформи» та використання мундирів, парадів, маршів не тільки заради банальної видовищності, а з ідентифікаційних і ритуальних міркувань; містичний ореол навколо молодості та екзальтація мужності; культ загиблих у війні як містичне увіковічення військової спільноти; піднесення образу героя (який за визначенням є учасником бойових дій) і подвигу; спортивні змагання як замінник війни для народних мас; спорт як методологія війни, націлена насамперед на молодь; ідея війни як тестування на колективізм та індивідуалізм; відновлення історичної ідентифікації італійців у міфологічно-мілітаристичному аспекті; перевага політики (як прагнення до могутності та творчий акт) над економікою (яка сприймалась як тоталітарна мобілізація національних сил і енергії) та перевага зовнішньої політики (що вбачалась як життєво необхідне зіткнення різних державних систем) над внутрішньою (вона навіть подавалась як безперервний бій: битва за врожай, битва за освоєння цілинних земель, демографічна битва, кампанія за економічне самозабезпечення...); образ внутрішнього і зов­нішнього ворога, що зачаївся в засідці.

Якщо вважати, що тавро війн і революцій незгладимим відбитком лягло на все двадцяте століття, то фашизм як «анти­демократичний рух мілітаристських організованих мас»35, за яскравим визначенням його засновника, приніс із собою політико-ідеологічний досвід, який, мабуть, більше за інші політичні рухи поглинув властивості і війн, і революцій, пропустив їх крізь себе й знов випустив на волю як власну,