Читати книгу - "Гаррі Поттер і орден Фенікса"

ніби випадково, біля перегородки між дев'ятою та десятою платформами, пересвідчилися, що все спокійно, а тоді по черзі сперлися на перегородку й легко пройшли крізь неї на платформу дев'ять і три чверті. Там уже стояв "Гоґвортський експрес", випльовуючи пару впереміш із сажею на платформу, заповнену учнями та їхніми родинами. Гаррі вдихнув знайомий запах і відчув, як поліпшується настрій... Нарешті він повертався...

— Сподіваюся, ніхто не спізниться, — стривожено мовила місіс Візлі, озираючись на ковану залізну арку, що дугою нависала над платформою і крізь яку заходили новоприбулі.

— Класний пес, Гаррі! — гукнув йому високий хлопець з копицею дрібних кісок.

— Дякую, Лі, — усміхнувся Гаррі, а Сіріус несамовито замахав хвостом.

— Ох, нарешті, — полегшено зітхнула місіс Візлі, — ось і Аластор з багажем, дивіться...

Муді низько натяг на свої різнокаліберні очі кепку носильника і шкутильгав крізь арку, штовхаючи візок з валізами.

— Усе гаразд, — пробурмотів він місіс Візлі і Тонкс, — Нам, начебто, ніхто не сів на хвіст...

Ще за кілька секунд на платформі з'явився містер Візлі з Роном та Герміоною. Вони майже розвантажили Дикозорів візок з багажем, коли прибули Фред, Джордж та Джіні з Люпином.

— Мали якісь проблеми? — прохрипів Муді.

— Жодних, — відповів Люпин.

— Я все ж повідомлю Дамблдорові про Стержиса, — пообіцяв Муді, — це вже вдруге на цьому тижні він не з'являється. Стає такий самий ненадійний, як і Манданґус.

— Що ж, бережіть себе, — потис усім долоні Люпин. Останнім він попрощався з Гаррі й поплескав його по плечу. — Ти теж, Гаррі. Будь обережний.

— Ніде не висовуйся і будь пильний, — потис Гарріну руку Муді. — І не забувайте всі — не пишіть нічого зайвого. Якщо в чомусь сумніваєтесь, то в листі краще про це взагалі не згадувати.

— Я така рада, що з вами всіма познайомилася, — сказала Тонкс, пригортаючи до себе Герміону й Джіні. — Маю надію, що скоро побачимось.

Пролунав останній свисток. Учні, що й досі були на платформі, поспішили у вагони.

— Швидко, швидко, — розгублено бурмотіла місіс Візлі, обіймаючи всіх підряд. Гаррі попався їй двічі. — Пишіть... будьте чемні... якщо забули щось, то ми вам вишлемо... залазьте вже, залазьте, мерщій...

Великий чорний пес раптом став на задні лапи, а передні поклав Гаррі на плечі, проте місіс Візлі підштовхнула Гаррі до дверей вагона й зашипіла: — Господи, Сіріусе, поводься як пес!

— До зустрічі! — гукнув Гаррі у відчинене вікно, коли поїзд рушив з місця, а Рон, Герміона й Джіні махали руками з-за його спини. Постаті Тонкс, Люпина, Муді, містера й місіс Візлі швидко зменшилися, але чорний пес іще мчав наввипередки з поїздом, метляючи хвостом. Люди на платформі реготали, дивлячись, як він женеться за вагоном, але колія зробила вигин, і Сіріус зник з очей.

— Йому не треба було приходити з нами, — стурбовано сказала Герміона.

— Ой, не починай, — скривився Рон, — він, бідолаха, місяцями не бачив денного світла.

— Годі базікати, — плеснув у долоні Фред. — Нам ще треба обговорити з Лі деякі справи. Бувайте, — і вони з Джорджем зникли в коридорі вагона.

Поїзд набирав швидкості, за вікном пролітали будинки, і всі похитувалися разом з вагоном.

— То що, пошукаємо собі купе? — запропонував Гаррі. Рон з Герміоною перезирнулися.

— Е-е, — пробелькотів Рон.

— Ми... ну... ми з Роном маємо їхати у вагоні для старост, — незграбно пояснила Герміона.

Рон не дивився на Гаррі, його раптом страшенно зацікавили нігті власної лівої руки.

— Он як, — буркнув Гаррі. — Ну що ж. Добре.

— Не думаю, що ми повинні там сидіти всю поїздку, — почала виправдовуватися Герміона. — У наших листах було написано, що нам треба лише отримати інструкції від шкільних старост та ще трохи почергувати в коридорах.

— Добре, — повторив Гаррі. — Ну, то... побачимось, мабуть, пізйіше.

— Так, аякже, — погодився Рон, крадькома стурбовано зиркаючи на Гаррі. — Я не хочу туди йти, краще б я.., але ми повинні... тобто мені від цього ніякого кайфу, я ж не Персі, — зухвало додав він.

— Знаю, що не Персі, — запевнив його Гаррі й усміхнувся. Та коли Герміона з Роном потягли свої валізи, Криволапика й клітку з Левконією в напрямку голови поїзда, Гаррі охопило дивне відчуття втрати. Він ще жодного разу не їздив на "Гоґвортському експресі" без Рона.

— Ходімо, — підштовхнула його Джіні, — може, ще займемо для них місця.

— Гаразд, — погодився Гаррі і вхопив однією рукою Гедвіжину клітку, а другою — ручку валізи. Вони попленталися коридором, зазираючи крізь скляні двері в переповнені купе. Гаррі не міг не помітити, що багато учнів зацікавлено зиркали на нього, а дехто штовхав сусідів і показував на Гаррі пальцем. Подібні ситуації повторилися і в наступних п'яти вагонах. Гаррі пригадав, як "Щоденний віщун" цілісіньке літо забивав баки своїм читачам історійками про його брехливість та намагання виділитися серед інших. Цікаво, мляво подумав він, чи всі ці учні, що перешіптуються й витріщаються на нього, повірили тим нісенітницям.

В останньому вагоні вони зустріли Невіла Лонґботома — теж п'ятикласника з Ґрифіндору. Невілове кругле обличчя аж пашіло, так йому важко було тягти свою валізу і водночас утримувати однією рукою жабунчика Тревора, що відчайдушно пручався.

— Здоров, Гаррі, — задихано привітався Невіл. — Привіт, Джіні... скрізь усе забито... не можу знайти собі місця...

— Що ти таке кажеш? — здивувалася Джіні, протискаючись повз Невіла й зазираючи в купе за його спиною. — Тут є місця. Немає нікого, крім Лунатички Лавґуд...

Невіл пробелькотів, що, мовляв, не хоче нікого турбувати.

— Не будь дурний, — зареготала Джіні, — не бійся її. Вона відчинила двері й затягла в купе свою валізу. Гаррі з Невілом зайшли за нею.

— Салют, Луна, — привіталася Джіні, — нічого, що ми займемо ці місця?

Дівчина біля вікна підвела голову. Вона мала розпатлане й брудне біляве волосся до пояса, ледь помітні брови й вирячені очі, що надавали їй навіки здивованого вигляду. Гаррі одразу збагнув, чого Невіл не хотів заходити в це купе. Виразно відчувалося, що в цієї дівчини не всі вдома. Можливо, тому що вона заклала свою чарівну паличку за ліве вухо, чи тому що мала на собі намисто з корків від маслопива, чи тому Що читала журнал догори ногами. Вона зиркнула на Невіла, а тоді зупинила свій погляд на Гаррі й кивнула головою.

— Дякую, — всміхнулася їй Джіні.

Гаррі з Невілом запхнули всі