Читати книгу - "Я, робот"

Пауелл знову опинився на стільці. Він відчув, що тремтить.

Очі Донована були широко розплющені, ніби дві великі голубі кулі.

— Грегу, — прошепотів він крізь сльози. — Ти помирав?

— Я… почував себе мертвим. — Він не впізнавав свого власного голосу.

Донован, очевидно, зробив марну спробу встати.

— Ми живі тепер? Чи це ще продовжується?

— Я… відчуваю, що живий, — сказав Пауелл хрипким голосом. I запитав обережно: — Ти… чув що-небудь коли… коли був мертвий?

Донован на якусь мить замовчав і повільно похитав головою.

— Чув?

— Так. А ти чув про труни… і жіночий спів… і черги, що шикувалися до пекла? Чув?

Донован похитав головою.

— Тільки один голос.

— Гучний?

— Ні. Тихий, але скрипучий, ніби напилком по нігтях. Знаєш, то була проповідь біля пекельного вогню. Він описував тортури… Ну, ти знаєш. Я вже раз чув таку проповідь…

Він аж вкрився потом.

Вони побачили сонячне світло, що проникало крізь ілюмінатор. Блакитно-біле проміння було слабке — воно йшло од віддаленої мерехтливої цятки, що не могла бути Сонцем.

Пауелл тремтячим пальцем показав на єдиний прилад. Стрілка твердо зупинилася на поділці з позначкою “300 000 парсеків”.

— Майку, якщо це правда, ми повинні бути за межами Галактики, — сказав Пауелл.

— Грегу! — вигукнув Донован. — Ми будемо першими людьми, що вийшли за межі Сонячної системи.

— Так. Саме так! Ми покинули Сонце. Ми покинули Галактику. Про це свідчить наш корабель. Це означає свободу всього людства. Свободу виходу до будь-якої з мільйонів, мільярдів, трильйонів зірок.

Він важко опустився на стілець.

— Але як ми повернемось назад, Майку?

Донован засміявся:

— О, все буде гаразд. Корабель доставив нас сюди, він забере нас і назад. А тепер я хочу бобів.

— Але, Майку… зачекай, Майку. Якщо він помчить нас назад тим самим маршрутом, що й сюди…

Донован підвівся з місця і знову важко опустився на стілець.

— Ми змушені будемо знову… померти, Майку.

— Що ж, — підсумував Донован, — якщо помремо, так і буде. Зрештою, це не надовго, не назавжди.

Сьюзен Келвін говорила повільно. Протягом шести годин вона повільно добивалася від Мозку відповіді — протягом шести безплідних годин. Вона була втомлена від численних повторень, втомлена від марнослівних розмов, втомлена від усього.

— А тепер, Мозку, в мене буде лише одне запитання. Ти повинен докласти особливих зусиль, щоб відповісти просто. Ти маєш повне уявлення про міжзоряний стрибок? Мені здається, що він закине їх надто далеко.

— Настільки, наскільки вони захочуть, місіс Сьюзен. Боже, це ж не якийсь там трюк у космосі.

— I що вони там бачитимуть?

— Зірки і темряву. А ви що думали?

— Вони будуть жити?

— Звичайно!

— I міжзоряний стрибок не зашкодить їм?

У неї аж мороз пішов по шкірі, коли Мозок замовк. Оце й воно! Вона зачепила болюче місце.

— Мозку, — ледь вимовила Келвін. — Мозку, ти чуєш мене?

Мозок відповів кволим, тремтячим голосом:

— Я повинен відповісти? Про стрибок, наскільки я зрозумів.

— Якщо не хочеш, — не відповідай. Але, гадаю, це було б дуже цікаво, якби ти захотів. — Сьюзен Келвін намагалася бути бадьорою.

— Ой. Ви все зіпсували.

Роботопсихолог раптом скочила з місця з виглядом глибокого прозріння.

— О, боже! — видихнула вона. — О, боже!

I вона відчула, як спала напруга, в полоні якої вона перебувала годинами, днями. Пізніше вона скаже Ланнінгу: “Все правильно. Зараз ви повинні залишити мене на самоті. Корабель благополучно повернеться назад з людьми, а я повинна відпочити. Я хочу відпочити. А тепер вийдіть”.

Корабель повернувся на Землю так само тихо, так плавно, як і покинув її. Він точно приземлився на своє місце, і відкрився головний люк. Двоє людей, що вийшли з нього, обережно ступили на твердий ґрунт, погладжуючи давно не голені обличчя.

I тоді один з них, рудоволосий, повільно і цілеспрямовано опустився на коліна і поцілував бетон посадочної смуги.

Вони помахали натовпу, що зібрався тут, і зробили заперечливий жест санітарам, котрі жваво витягували носилки з карети “швидкої допомоги”.

— Де тут найближчий душ? — запитав Грегорі Пауелл.

Їх повели туди.

Всі вони зібралися за одним столом. Творчий персонал фірми “Ю. С. Роботс енд Мекенікел Мен Корпорейшн” був у повному складі.

Повільно, з подробицями, Донован і Пауелл розповіли про свою незвичайну пригоду. Запала тиша. Її порушила Сьюзен Келвін. За тих кілька днів, що минули, вона знову стала спокійною і відчуженою, проте сліди недавніх переживань усе ще були помітні на її обличчі.

— Щиро кажучи, — почала Сьюзен Келвін, — у всьому цьому — моя вина. Коли ми вперше передали цю проблему Мозку — а я сподіваюсь, дехто з вас пам’ятає про це, — я довго билась, щоб переконати його у важливості відхилення будь-якої інформації, здатної створити дилему. Переконуючи його, я говорила приблизно таке: “Хай тебе не хвилює смерть людей. Ми ні в якому разі не допустимо її. Тільки поверни назад аркуш із інформацією і забудь про нього”.

— Гм-м, — втрутився Ланнінг. — I що з цього випливає?

— Очевидне. Коли саме та частина інформації надійшла для обчислення, з якої утворилося рівняння довжини мінімального інтервалу для міжзоряного стрибка, це означало смерть людей. Це те, від чого повністю зруйнувалася машина фірми “Консолідейтед”. Але я не зовсім приглушила в Мозку усвідомлення неприпустимості смерті — Перший закон не міг ним бути порушений, — проте достатньо для того, щоб Мозок ще раз міг подивитися на рівняння. Достатньо для того, щоб дати йому час збагнути, що мине певний інтервал — і люди знову повернуться до життя, оскільки матерія і енергія корабля знову почнуть існувати. Це так звана “смерть” у переносному розумінні слова була чисто тимчасовим феноменом. Ви мене розумієте?

Вона обвела всіх поглядом. Усі заслухалися. Сьюзен Келвін розповідала далі:

— Отже, Мозок прийняв цю частину інформації, хоч не без помітного потрясіння. Навіть дані про тимчасову смерть вивели його з рівноваги.

Вона говорила про це спокійно.

— Він розвинув у собі почуття гумору — розумієте, це своєрідна форма втечі від реальної дійсності. Він став справжнім жартівником і базікалом.

Пауелл і Донован скочили на ноги.

— Що? — закричав Пауелл. Донован сприйняв це в іншому світлі.

— Саме так, — сказала Келвін. — Він турбувався про вас, дбав про вашу безпеку, але ви не могли взяти управління кораблем на себе, бо воно не призначалося для вас — тільки для гумориста-Мозку. Ми могли зв’язатися з вами, але ви не могли відповісти. Ви мали достатньо їжі, але це були лише боби і молоко. Тоді ви померли, якщо так можна висловитися, а згодом ожили, але період вашої смерті був… ну… цікавим. Я хотіла