Читати книгу - "Вершник без голови"

— А він не пояснив, чому платити маю тільки я, ти не чув?

— Чув, паничу, аякже. Знов-таки чорна підлота. Він каже, ви в нього мов та синиця в жмені, і він вас не випустить, поки не заплатите по рахунку.

— Щодо цього він трохи помиляється. Мабуть, доведеться йому піти зі своїм рахунком і до журавля в небі. Я згоден заплатити за половину збитків, не більше. Можеш так йому й сказати при нагоді. А як по правді, Феліме, то я не знаю, де взяти грошей і на те. Певно, там багато чого перебито. Пригадую, щось дуже бряжчало — чи то дзеркало розбилося, чи годинник, чи ще там щось.

— Велике дзеркало, паничу, і якась кришталева цяцька на годиннику. Кажуть, вона коштує двісті доларів. Та я не вірю. Мабуть, і половини не потягне.

— Навіть коли так, це для мене неабищо, а надто тепер, у цій скруті. Боюся, Феліме, доведеться тобі поїхати на Аламо й привезти дещо з наших реліквій. Щоб виплутатись із цієї халепи, я змушений буду продати свої остроги, срібний келих, а може, й рушницю.

— Та що ви, паничу! Як же ми будемо жити без рушниці?

— Якось проживемо, друже. Мабуть, їстимемо конину. Ласо нас прогодує.

— Та, їй-Богу, це не буде гірше за харчі старого Доффера. У мене після них щораз кольки в животі.

На цьому розмова урвалася: хтось раптом, не постукавши, відчинив двері. На порозі з'явилась досить брудна прислуга — важко було визначити з вигляду, чи то чоловік, чи жінка, — з плетеним кошиком у довгій жилавій руці.

— Що це таке, Гертрудо? — спитав Фелім — він, як видно, вже знав служницю.

— Джентльмен приніс.

— Який джентльмен, Гертрудо?

— Не знаю, майн гер, незнайомий джентльмен.

— Джентльмен? Хто б то міг бути? Ану поглянь, що там, Феліме.

Фелім відкрив кошик і подав "господареві. Кошик був чималий і важкенький. Там стояло кілька пляшок, — як видно, з вином та іншими напоями, — а між ними видніли всілякі ласощі: й солодощі, й інші делікатеси, вироби кондитера і кухаря. В кошику не видно було ні листа, ні записки, але, судячи з того, як гарно й ретельно все було спаковано, його приготували жіночі руки.

Моріс перебрав і роздивився все, що там було, — як гадав Фелім, щоб визначити його вартість. Насправді мустангер найменше думав про те — він шукав записку.

Та записки не було, взагалі ні клаптика паперу, навіть візитної картки.

Щедрий вміст кошика — все воно нагодилося дуже до речі — свідчив про те, що його прислала людина заможна. Але хто б то міг бути?

Моріс думав про невідомого благодійника, і в його уяві несамохіть поставав Прекрасний образ. Невже то був дарунок від Луїзи Пойндекстер? Хоч таке й здавалося малоймовірним, проте він ладен був повірити, і серце його солодко завмирало.

Та чим далі він думав, тим виразніше розумів, яке неймовірне те його втішне припущення, надія танула, і від неї лишалася тільки слабка, примарна тінь.

— «Джентльмен приніс», — мовив Фелім, чи то сам до себе, чи до господаря. — Вона сказала — джентльмен. Як на мене, то дуже щедрий джентльмен. А от хто він? Як по-вашому, паничу?

— І гадки не маю. Хіба що хтось з офіцерів форту. А втім, навряд чи хто з них міг подбати про мене в такий спосіб.

— Ваша правда. То не вони. Ніякий не офіцер, і ніякий не джентльмен пакував цей кошик.

— Чому ти так думаєш?

— Чому я так думаю? Ой, паничу, ви ще питаєте! Хіба не видно, які ніжні пальчики це робили? Погляньте лишень, як гарненько все позагортано. Чоловік так ніколи не зможе. Ні, це зробила жінка, і я ладен присягтися, що справжня дама.

— Дурниці, Феліме! Я не знаю жодної дами, що могла б виявити до мене таку увагу.

— От що вже неправда, то неправда! Зате я знаю. Та й чи не була б то чорна невдячність, якби вона не подбала про вас, після всього, що ви для неї зробили? Чи ж не ви врятували їй життя?

— Про кого ти говориш, Феліме?

— Ой, не прикидайтеся, паничу! Ви ж добре знаєте, що я кажу про ту кралю, яка приїздила до нашої хатини на плямистій кобилці. І ви ж таки їй ту кобилку подарували й не взяли за неї ані цента. Та коли не вона прислала цей кошик, то Фелім О'Нійл найбільший дурень з усіх, що народилися в Баллібалласі!.. Бий мене сила Божа, паничу, згадав я оце наш рідний край і подумав: а що сказала б ваша голубоока любка, коли б дізналася, в якій ви тут небезпеці?

— Де та небезпека! Усе вже минулося. Лікар каже, що за тиждень я зможу виходити. Отож хай тебе це не турбує.

— Та ні, паничу, я ж не про те, ви й самі знаєте. Здається мені, у вас інша рана — не від свинцевої кулі, а від прекрасних очей. А може, ще хтось має таку саму рану, тим-то й прислав вам оце все.

— Ти кругом помиляєшся, Феліме. Певно, цей кошик принесли з форту. Та хоч би хто його прислав, нам нема чого з ним церемонитись. Ану берімося, покуштуймо, що там є!

Хоч з якою видимою втіхою ласував поранений присланими наїдками та напоями, проте ще більше тішили його власні думки, мрійні здогади щодо людини, якій він мав дякувати за той чудовий дарунок.

Чи то справді була молода креолка — родичка і, як казали, наречена його найлютішого ворога?

Навряд чи це можливо.

А як не вона, то хто ж іще?..

Мустангер віддав би коня, ілий табун, усе на світі, аби тільки знати напевне, що то дарунок Луїзи Пойндекстер.

Минуло два дні, а таємничий благодійник так і лишався невідомим.

Згодом поранений отримав ще один приємний сюрприз, дуже подібний до першого, — такий самий кошик, а в ньому знов пляшки та свіжі ласощі.

Спробували й цього разу розпитати служницю-німкеню, але з тими ж наслідками: «джентльмен приніс», той самий «незнайомий джентльмен». Додати вона могла тільки те, що «джентльмен» був «дуже чорний», у глянсуватому капелюсі, і під'їхав до готелю верхи на мулі.

Скидалося на те, що мустангер не дуже зрадів з такого опису невідомого благодійника, але своїх думок з цього приводу він не звірив навіть Фелімові.

Та ще