Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том II"

Ліда схопила Артема за руку. В голосі її відчулася тривога:

— Он стоїть Дорбатай! І недалеко від нього огидний Гартак! Вони тримаються чи не разом!

— Не хвилюйся, все буде гаразд, запевняю тебе, — озвався бадьоро юнак. Втім, він був далеко не такий спокійний, як удавав. Він аж ніяк не сподівався такої численної аудиторії. Чи ж пощастить йому так переконливо виконати задумане? Його стурбований погляд одшукав Івана Семеновича. Геолог відповів йому енергійним кивком голови: так, так, мовляв, все йде добре!..

Процесія наближалася тим часом до чорної піраміди. Це була велетенська купа сухого хмизу — урочистий священний жертовник скіфів. Щодо цього — Дмитро Борисович не мав ніякого сумніву. Він добре бачив навіть вузьку дерев’яну драбинку, що вела вгору, до верхівки великої купи хмизу. А там, на самій верхівці, стирчав великий старий почорнілий меч. Він був закріплений у хмизі держаком і стирчав угору лезом… Все, геть усе поки що було саме таким, як уявляв собі археолог з наукових джерел!

Коло драбинки стояв Дорбатай в урочистому червоному плащі з золотими бляшками. Його холодні ворожі очі дивилися запитливо на чужинців, шукаючи на їхніх обличчях ознак страху або принаймні вагання. Даремна надія! Чужинці спокійно оглядали священну споруду, головного віщуна, його помічників, дужих жінок-жриць з кинджалами і кривими ножами. А от вони хвилювалися, поглядаючи на чотирьох людей, супроводжуваних страшною поскіною: адже саме їм, а не старому віщунові доведеться мати справу з загадковими незнайомцями, які вміють творити чудеса!

Почет і воїни Сколота створювали окрему групу. Старий вождь хоч і намагався триматися, як завжди, зберігаючи суворий і презирливо-байдужий вигляд, не був сьогодні такий спокійний, як учора. Його руки час од часу нервово перебирали поводи коня, він обмінювався з найближчими воїнами короткими, уривчастими фразами. Мабуть, старий вождь побоювався, що Дорбатай до кінця використає своє становище владаря дивних полонених. Адже головний віщун учора категорично відмовився від усіх пропозицій, які робив йому Сколот щодо викупу чужинців. Він не погодився віддати їх вождеві. А в спритних руках старого віщуна полонені чаклуни могли стати дуже небезпечною зброєю…

І ще одна людина не могла приховати неспокою. Це був Варкан. Артем зразу розшукав його мужню струнку постать серед воїнів, що становили загін Сколота, який помітно розділявся на воїнів, одягнених дуже пишно і значно скромніших, в одязі яких майже не було коштовних оздоб. Варкан був серед другої групи. Але з першого ж погляду ставало ясно, що серед цієї групи неродовитих воїнів Варкан посідає якесь центральне місце. Чому? Хіба не всі воїни в загоні Сколота були рівні? На це питання поки що не було відповіді.

Недалеко від Дорбатая, між численними підручними віщуна й загоном Сколота, на багато убраних конях сиділи знатні скіфи, пихаті й гордовиті. Трималися вони дуже незалежно, відчуваючи свою міць і силу. Ці люди дивилися на чужинців неприховано вороже.

А нижче, на схилах пагорка, гомоніли піші скіфи. Там уже зовсім не було видно ніяких прикрас на одязі, навіть наqскромніших бронзових; око не спинялося на комусь одному. Біля підніжжя чорної піраміди товпилася безладна юрба. Тут були і скіфи, і раби, які не мали права підійматися вище.

Ліда не могла стриматися, щоб час од часу потай не поглянути на Гартака, який сьогодні, на знак свого високого походження, теж сидів на пишно вбраному коні. На Гартаку був також круглий бронзовий шолом, а на поясі висів меч. Втім, усе це мало штучний і смішний вигляд. Здавалося, меч ще більше скривлював його немічну постать, бронзовий шолом примушував схиляти нижче голову. Та й на коні Гартак сидів незграбно. І, незважаючи на все це, саме він справляв на дівчину враження найнебезпечнішого ворога. Дівчина не могла без тремтіння бачити його кощавувате перекривлене обличчя…

Тепер мандрівники стояли майже самі. Біля них лишилися тільки підручні віщуна. Та неподалік ще четверо міцних жінок-жриць тримали двох невільників із зв’язаними руками. Артем ще раз згадав погрози Дорбатая: “відправа… жертви…” Мабуть, і ці нещасні, які не мають змоги боронитися, мають стати такими самими жертвами! Він рішуче повернувся до Івана Семеновича:

— А що коли вони почнуть з тих рабів? Як тоді? — На обличчі юнака було явне замішання. Проте геолог не встиг відповісти.

Старий віщун звичним жестом підніс руки вгору. Мабуть, це було сигналом до початку урочистої церемонії відправи. Бо майже разом з ним піднесли руки вгору всі його підручні. І на поле навколо хмизової піраміди впала зловісна тиша.

Високим хрипким голосом Дорбатай заспівав. Він низько вклонився купі хмизу, простяг руки до великого почорнілого меча, який стирчав з її верхівки, і випростався. Легенький вітрець ворушив складки його червоного плаща — і в цей момент старий віщун був схожий на великого хижого птаха, який ось-ось кинеться на свою жертву. Так само простягали руки і його підручні, наче намагаючись весь час копіювати рухи Дорбатая.

І раптом мелодія пісні старого віщуна різко змінилася. Його підручні, ніби за командою, змовкли. Дорбатай співав сам, виводячи високі ноти і переступаючи з ноги на ногу. Потім він знову змахнув руками, і знову його пісню підхопили всі віщуни. Дмитро Борисович нахилився до геолога.

— Ці кілька речень, що їх він співав сам, стосувалися нас, Іване Семеновичу. То була мішана мова, в якій я серед незрозумілих мені скіфських слів розрізнив і грецькі, Я зрозумів зміст тих речень.

— Цікаво. Що ж то за зміст?

— Він сказав приблизно таке: “Ми принесемо вас у жертву богам, чужинці, якщо ви не скоритеся. Ще є час. Скажіть, що ви згодні. Інакше смерть чекає на вас. Смерть, яка спочатку на ваших очах забере рабів”. Це попередження — і разом з тим погроза.

— І це все? — незворушно спитав Іван Семенович.

— Все.

— Боюся, що відповіді від нас він не діждеться. Чи ви іншої думки, Дмитре Борисовичу?

— Та як ви могли таке подумати? — майже образився археолог.

— То й добре. Проте тепер ми знаємо принаймні, що він хоче починати з рабів, а не з нас. Гаразд, це ще краще!

Пісня закінчилася. Дорбатай востаннє люто прокричав кілька слів. Він закликав, він явно намагався збудити скіфів. І своєї мети старий віщун досяг, бо у відповідь на його закляття залунали нестримні вигуки, задзвеніла зброя, натяглися луки — у повітрі майнув дощ гострих довгих стріл, які описали дугу над священним жертовником і впали десь далеко за пагорком.

Два підручні подали Дорбатаю