Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 4"

— Так, писати я їх умію. Але ніхто не хоче їх купувати. Я нічого не заробляю, відколи перестав писати для газети.

— Купуватимуть. Ви ж ось одержали гроші за одне оповідання.

— Вибачте, Сільвіє. Мені не слід було про це говорити.

— Нема за що вибачатись. Говоріть собі й про це, й про все що завгодно. Хіба ви не знаєте, що всі письменники люблять поговорити про свої прикрощі? Але пообіцяйте мені не засмучуватись і нормально харчуватися.

— Обіцяю.

— Тоді зараз же йдіть додому обідати.

Ідучи вулицею Одеон, я був гидкий самому собі за те, що надто розбідкався. Адже ніхто не примушував мене робити дурниці — я сам їх робив. Замість ходити голодним, давно треба було купити і з'їсти добрий кусень хліба. Я враз відчув у роті смак хрусткої запеченої скоринки. Але хліб на суху не йде, годилося б чимось його запити. Ач, клятий скиглій, картав я себе, вдаєш із себе святого великомученика. Ти покинув газетну роботу з власної волі. Тобі вірять, і та ж таки Сільвія залюбки позичила б тобі грошей. Адже не раз уже позичала. Певне, що позичила б і тепер. Але ти почав би робити собі поступки і ще в чомусь. І взагалі, голодування корисне для здоров'я, і картини справді краще дивитися натщесерце. Але ж і їжа чудова річ, отож знаєш, куди ти зараз підеш і поїси?

До Ліппа — отам ти їстимеш. І питимеш теж.

Іти до Ліппа було недалеко, і всі ті місця по дорозі, на які мій шлунок реагував так само швидко, як очі й ніс, тільки додавали приємності прогулянці. У brasserie[30] було напівпорожньо, і коли я сів під стіною, спиною до дзеркала, і офіціант спитав, чи подати мені пива, я замовив distingué — великий скляний кухоль, що вміщав літр, — і картопляний салат.

Пиво було дуже холодне і смакувало чудово. Картопля в салаті не кришилася й була приправлена оцтом та смачнющою маслиновою олією. Я посипав салат чорним перцем і вмочив в олію шматочок хліба. Добряче сьорбнувши з кухля напочатку, далі я пив і їв дуже повільно. Доївши салат, я замовив ще одну порцію, а до неї cervelas. То була велика товста сосиска, розрізана вподовж і полита особливим гірчичним соусом.

Я підібрав хлібом усю олію та весь соус і помалу сьорбав пиво, а коли воно стало вже не холодним, допив кухоль, і замовив ще demi[31], й подивився, як його наливають. Цей кухоль здався мені ще холоднішим, ніж перший, і я одразу випив половину.

А я й не журюся, подумав я. Я знав, що мої оповідання добрі й що зрештою хтось надрукує їх і на батьківщині. Відмовляючись від газетної роботи, я був певен, що їх друкуватимуть. Але всі оповідання, які я надсилав, незмінно поверталися назад. А ту певність вселив у мене Едвард О'Брайєн, включивши «Мого старого» до збірника «Найкращі оповідання року» і присвятивши збірник мені. Згадавши про це, я засміявся і відпив ще трохи пива. Те оповідання не публікувалося в жодному журналі, і він порушив усі свої правила, надрукувавши його в збірнику. Я знову засміявся, і офіціант позирнув на мене. А вийшло таки смішно, бо О'Брайєн перекрутив там моє прізвище. То було одне з двох оповідань, котрі залишились у мене після того, як усе, Що я написав, украли в Хедлі на Ліонському вокзалі разом з валізою, в якій вона везла до Лозанни мої рукописи, — хотіла зробити мені приємну несподіванку, — щоб я міг попрацювати над ними під час нашого відпочинку в горах. Вона повкладала в теки геть усі папери — і писані від руки, і передруковані на машинці, і навіть копії. А оте оповідання збереглося тільки тому, що Лінкольн Стеффенс надіслав його якомусь редакторові, а той повернув його назад. І, коли все інше вкрали, воно саме лежало на пошті. Друге вціліле оповідання, «Десь у Мічігані», я написав ще перед тим, як до нас додому завітала міс Стайн. Я навіть не передрукував його на машинці, бо міс Стайн сказала, що воно inaccrochable. Так воно й лежало десь у шухляді.

Отож, коли ми виїхали з Лозанни й спинилися в Італії, я показав те перше оповідання про перегони О'Брайєну, лагідному, сором'язливому чоловікові з блідим обличчям, блідо-голубими очима та довгим прямим волоссям, яке він сам собі підстригав, — він жив тоді в пансіоні якогось монастиря у горах над Рапалло. То був для мене тяжкий час, я вже думав, що ніколи більше не зможу писати, і показав йому те оповідання просто як курйозну пам'ятку, — так само як хтось міг би з дурною усмішкою показати компас із корабля, загиблого за неймовірних обставин, або ж підібрати власну ногу в черевику, ампутовану після катастрофи, та ще й кепкувати з цього приводу. Та коли він прочитав оповідання, я побачив, що йому стало куди болячіше, ніж мені самому. Я ніколи ще не бачив в очах у людей справжнього болю від чогось іншого, крім смерті чи нестерпного страждання, — ото лише в Хедлі, коли вона казала мені, що мої рукописи пропали. Спершу вона тільки плакала й ніяк не могла заговорити. А я заспокоював її: мовляв, хоч би що там сталося, це не найстрашніше, нехай вона так не побивається, вже якось переживемо. І тоді вона зрештою сказала. Я був певен, що вона не могла забрати й машинописні копії, і, на час передоручивши свої газетні кореспонденції одному знайомому (а я тоді непогано ними заробляв), негайно виїхав поїздом до Парижа. Та виявилося, що пропало таки все, і я добре пам'ятаю, як мені було тієї ночі, коли я зайшов до нашого помешкання й сам пересвідчився в цьому. Тепер усе те було вже позаду, а Чінк колись навчив мене не розводитись про втрати; отож я сказав О'Брайєну, що не варто так засмучуватись. Може, воно й на краще, що мої ранні твори пропали, казав я, і ще багато всякого, чим звичайно підбадьорюють солдатів. Потім сказав, що знову візьмуся писати оповідання, — просто так, збрехав, аби тільки втішити його, — але, сказавши це, зрозумів, що так і буде.

І ось тепер, сидячи у Ліппа, я почав пригадувати, коли ж я вперше спромігся знову написати оповідання після того, як усе втратив. Це сталося в Кортіна-д'Ампеццо, тієї весни, коли я повернувся до Хедлі після поїздки за завданням своєї газети в Рейнську