Читати книгу - "Фірман султана"

Запорозький підводний човен поволі, але впевнено просувався вперед. Ставало важко дихати. Козаки натужно сопли. Відчувши, що ноги не дістають дна. Метелиця скерував човна ліворуч, поки знову не досягнув потртбної глибини.

Нарахувавши сто кроків, Метелиця шепнув:

— Близько! Пильнуйте!

Козаки стишили хід. Тепер човен ледь-ледь посувався. Метелиця виставив наперед руку, намагаючись намацати днище татарського каюка. Наступила вирішальна хвилина, від якої, можливо, залежав успіх усього походу. Козаки схопили ятагани. Напруження все більше зростало.

Раптом Метелиця щосили уперся ногами в дно. Човен зупинився.

— Прибули! Виринаємо! Ну, боже поможи! — промовив старий.

Козаки пірнули у воду.

Коли б перед татарином, що сонними очима оглядав з свого каюка водну гладінь Дніпра, з'явився шайтан, то він не так би злякався, ніж тоді, коли перед ним неждано-негадано виринула мокра вусата голова Метелиці. Татаринові відняло зі страху мову. Він роззявив рота, лупнув очима і в ту ж мить, прошитий з двох боків ятаганами, шубовснув у воду. Його товариші, що спали, скоцюрбившись під кожухами, на дні каюка, навіть не встигли підвестися. Півень і Когут влучними ударами покінчили з ними одразу.

Сходило сонце. Туман швидко розсіювався, і на протилежному боці Дніпра вималювалися нечіткі обриси зубчатих фортечних стін.

Слід було поспішати. Скинувши у воду непотрібні тепер грузила, козаки перевернули човен, вилили з нього воду і побіля берега прудко потягли назад, до чайки.

6

Сірко підняв булаву — сотні козацьких очей прикипіли до неї. Все було готове до нападу: гаківниці на носах чайок заряджені, пістолі та мушкети набиті порохом і олов'яними льотками, шаблі пристебнуті до поясів.

Кошовий давав останні розпорядження.

— Арсене, твоя справа — захопити ворота і протриматись у них до нашого підходу! А тоді, синки, — звернувся він до всіх, — рубай, криши невірне сім'я! Щоб аж у Бахчисараї та Стамбулі відчули, як одливаються ворогам сльози і кров наших людей! Та ось і сонечко сходить, а з ним Метелиця знак подає, що дорога через Дніпро вільна… Ну, хлопці, з богом! Арсене, голубе, на тебе вся надія!

— Не сумнівайся, батьку! — відповів тихо Звенигора. — Зробимо все як слід! — І до своїх на каюці: — Ну, друзі, вигрібаймося наперед, на чисту воду!.. Та кричіть же не по-нашому, а по-татарському! Не забудьте!.. Опускайте весла!

Каюк сколихнувся і швидко полетів по спокійному дзеркалі зарічка. За ним рушила вся запорозька флотилія, але вона не могла, звичайно, наздогнати легкого човна і помітно відстала. Каюк обігнув мис і вирвався на широку гладінь основного русла Дніпра.

Туман майже розвіявся. На тому боці, на Тавані, приблизно за версту від каюка, зажовтіли ніздрюваті стіни Кизи-Кермена, викладені із черепашника. На високій вежі мляво колихалося біле турецьке знамено з червоною габою по краях і кармінним півмісяцем посередині.

На березі, перед фортецею, незважаючи на ранній час, сновигало кілька татар, мабуть рибалок. Побачивши вдалині човен, вони завмерли, повитягали шиї, — намагалися розпізнати людей, що пливли до них.

— Налягай, хлопці, на весла! Дужче! — підбадьорював Звенигора козаків. — Раз-два! Раз-два! Весла замелькали ще швидше.

Човен прудко мчав до острова.

Раптом з-за плавнів виринуло кілька запорозьких чайок. А за ними — ще і ще… Татари на березі дико заверещали і помчали до фортеці. На стінах зразу ж з'явились аскери. Вдарила гармата. Ядро зі свистом пронеслося над каюком і шубовснуло в воду.

Рибалки вскочили в фортецю, і за ними зачинилися важкі, окуті залізом ворота.

— Кричіть, хлопці! Бо ті голомозі чорти ще не признають нас за своїх! — сказав Звенигора і перший загукав по-татарському: — Ойє, правовірні! Не зачиняйте брами! Ми із коліна Шаяхмета! Врятуйте нас!

Але було ще далеко, і на стіні, мабуть, не почули, бо пальнули вдруге з гармати.

— Тхоре, кричи, хай йому чорт! Адже маєш дужий голос! А то втретє як бабахнуть, то й кісток не позбираємо! — гукнув Звенигора на молодика, що недавно вписався до січового реєстру і, хоча сам походив з Правобережжя, попросився до Лубенського куреня. — Крикни, щоб перестали стріляти!

Тхір приклав долоні до рота і загукав:

— Ойє, оглан-джан! Не стріляй! Свої! Свої!

Зі стін замахали руками. Почулися крики. Тим часом каюк пристав до берега, і переодягнуті татарами запорожці з галасом і зойками сипнули до фортеці. Добігши до воріт, вони відчайдушне загрюкали. Ті, хто добре вмів по-татарськи, навперебій волали про допомогу.

Однак ворота не відчинялись. Тільки вгорі, на вежі, з оглядового віконця висунулася кругла голена голова татарина.

— Ойє, оглан-джан! — зарепетував Тхір. — Відчини! Аллах віддячить тобі за добрість твою! Не дай загинути від рук невірних!

Татарин заморгав очима.

— Чекайте, я запитаю бея, чи можна відчинити ворота!

— Ах ти, дурна твоя башка! Поки ти шукатимеш бея — хай аллах продовжить його літа! — козаки посічуть нас, як безмозких валахів!

Однак татарин не поспішав відчиняти ворота. З вежі доносилися суперечки: вартові, видно, не знали, що робити. А запорозькі чайки вже вирвалися на середину ріки, Залп із гармат не зупинив їх. Вони ще швидше ринули вперед. Другим залпом розтрощило одну з чайок. На поверхні води закружляли червоні плями. Та й це не зупинило відчайдушного пориву запорожців.

Бачачи, що перелякані охоронці фортеці не наважуються відчиняти ворота, Звенигора почав лаятись, погрожувати кулаками.

— Гей, ви, боязкі шакали! Дурні ішакиї Я посланець великого візиоа Мустафи-паші! Я везу важливий лист від візира сонцеликому султанові — хай славиться його ім'я!.. Відчиніть негайно ворота, паршиві свині! Чи ви хочете навмисне віддати мене з важливою звісткою в руки тих шайтанів, прокляття аллаха на ваші голови!

Якийсь повновидий ага перехилився з бійниці, запитав:

— Ти хто?

— Сафар-бей! Посланець Мустафи-паші! Відчиняйте ворота!

Ага сплеснув руками.

— Сафар-бей? О небо! Яким побитом?.. Чекай, я зараз!

По дерев'яних сходах вежі глухо загуркотіло. Брязнули засуви. Заскрипіли дерев'яні підойми — і ворота розчинилися.

Запорожці ринули в замок.

— Швидше! Швидше! — гукнув повновидий ага. — Сафар-бею, сюди! Я Мемдух Айтюр… Ти пам'ятаєш мене?

— Звичайно! — відповів Звенигора, вирвавши з піхов шаблю і опустивши її на голову невідомого йому Мемдуха Айтюра.

Ага впав. Татари, що сторожували ворота, з диким вереском насіли на Звенигору. Але їм навперейми кинулися запорожці. У підворітті зав'язався бій.

На крик вартових звідусюди бігли напіводягнуті аскери й татарські стрільці-сеймени.

— Тхоре, гукай наших, щоб поспішали! Бо не втримаємося! — крикнув Звенигора молодикові, що крутився біля нього поблизу.

Тхір метнувся виконувати наказ отамана. Затаївши намір убити Звенигору, він поки що старався допомагати козакам, бо від їхньої перемоги залежала і його безпека. Не виходячи з підворіття, щоб не наразитися на татарську стрілу чи яничарську кулю, він