Читати книгу - "Пікнік на узбіччі"

крихти полетіли. Ви мені за це заплатите, повторював він, поринаючи з головою і щосили працюючи руками та ногами. У вухах лунко розкотився новий удар блискавки. Я з вас усю душу витрясу за це! Він мимохіть подумав: про кого це я? Не знаю. Але хтось за це мусить заплатити, хтось мені за це заплатить! Стривайте, дайте тільки дістатися до Кулі, до Кулі мені дайте дістатися, я це лайно вам у горлянку заб’ю, я вам не Стерв’ятник, я з вами інакший базар почну...

Коли вони вибралися на сухе місце, на вже розпечене сонцем кам’яне кришиво, оглушені, вивернуті навиворіт, хитаючись і чіпляючись один за одного, аби не впасти, Редрік побачив облуплений автофургон, що просів на осях, і смутно згадав, що тут, біля цього фургона, можна відсапатися у затінку. Вони залізли у затінок. Артур ліг на спину і взявся млявими пальцями розстібати на собі куртку, а Редрік привалився рюкзаком до стінки фургона, так-сяк витер долоні об щебінь і поліз за пазуху.

— І мені... — проговорив Артур. — І мені, містере Шухарт.

Редріка вразило, який у цього хлопчиська гучний голос, сьорбнув, заплющив очі, прислухаючись, як гарячий, всеочищувальний струмінь ллється у горлянку і розтікається по грудях, ковтнув ще раз і дав флягу Артурові. Все, подумав він мляво. Пройшли. І це пройшли. Тепер — суму прописом. Ви гадаєте, я забув? Ні, я все пам’ятаю. Гадаєте, я вам подякую, що ви мене живим залишили, не втопили у цьому лайні? Кіл вам, а не дякую. Тепер вам усім кінець, зрозуміло? Я нічого цього не забуду. Тепер я вирішую. Я, Редрік Шухарт, при здоровому розумі та тверезій пам’яті буду вирішувати все і за всіх. А ви, всі інші, стерв’ятники, жаби, прибульці, кістляві, квотерблади, паразити, зелененькі, хрипаті, у краваточках, у мундирчиках, чистесенькі, з портфелями, з промовами, з доброчинністю, роботодавством, з вічними акумуляторами, з вічними двигунами, з «комариними лисинами», зі світлими обіцянками — годі, поводили мене за носа, через усе моє життя волокли мене за носа, я весь час, телепень, похвалявся, що, мовляв, як хочу, так і роблю, а ви тільки підтакували, а самі, гади, переморгувались і волокли мене за носа, тягли, волокли, через лайно, через тюрми, через кабаки... Годі! Він відстібнув шлейки рюкзака і взяв з Артурових рук флягу.

— ...Ніколи я не думав, — казав Артур з покірливим здивуванням у голосі, — навіть уявити собі не міг... Я, звісно, знав — смерть, вогонь... Але отаке!.. Як же ми з вами назад підемо?

Редрік не слухав його. Те, що каже цей чоловічок, тепер не має ніякого значення. Це й раніше не мало ніякого значення, але раніше він усе-таки був чоловіком. А зараз це... так, балакуча відмичка. Нехай говорить.

— Помитись би... — Артур заклопотано озирався. — Бодай обличчя сполоснути.

Редрік поглянув на нього, побачив злипле, переплутане волосся, замащене підсохлим слизом обличчя зі слідами пальців, і всього його, вкритого шкаралупкою потрісканого бруду, і не відчув ані жалю, ані роздратування, нічого. Балакуча відмичка. Він відвернувся. Попереду розкинувся безвідрадний, наче занедбаний будівельний майданчик, простір, засипаний гострим щебенем, запорошений білим пилом, залитий сліпучим сонцем, нестерпно білий, гарячий, злий, мертвий. Дальній край кар’єру виднівся вже звідси — теж сліпучо білий і з цієї відстані неначе цілковито рівний і прямовисний, а ближній край позначав розсип великих уламків, і спуск до кар’єру був там, де серед уламків червоною плямою виділялася кабіна екскаватора. Це був єдиний орієнтир. Треба було йти просто на нього, поклавшись на найзвичайнісіньке щастя.

Артур раптом трохи підвівся, запхав руку під фургон і витягнув звідти поржавілу консервну бляшанку.

— Погляньте-но, містере Шухарт, — сказав він, пожвавішавши. — Це ж, мабуть, батько залишив... Там і ще є.

Редрік не відповів. Це ти даремно, подумав він байдужо. Краще би тобі зараз про батька не згадувати, краще би тобі зараз взагалі помовчувати. А втім, однаково... Він підвівся і засичав від болю, бо весь одяг приклеївся до тіла, до обпеченої шкіри, і тепер щось там усередині болісно рвалося, віддиралося, наче засохлий бинт від рани. Артур також підвівся і також засичав і закректав і по-страдницьки подивився на Редріка — видно було, що йому дуже хочеться поскаржитись, але він не наважується. Він тільки сказав здушеним голосом:

— А чи не можна мені зараз ще разочок ковтнути, містере Шухарт?

Редрік сховав за пазуху флягу, яку тримав у руці, і сказав:

— Червоне бачиш між каменями?

— Бачу, — сказав Артур і конвульсивно перевів дух.

— Просто на нього. Пішов.

Артур зі стогоном потягнувся, розправляючи плечі, весь скривився й, озираючись, промовив:

— Помитися би хоч трішки... Приклеїлося все.

Редрік мовчки чекав. Артур безнадійно подивився на нього, похитав головою і рушив було, але тут же спинився.

— Рюкзак, — сказав він. — Рюкзак забули, містере Шухарт.

— Марш! — наказав Редрік.

Йому не хотілось ані пояснювати, ані брехати, та й намарно все це було. І так піде. Діватися йому нікуди. Піде. І Артур пішов.

Побрів, згорбившись, тягнучи ноги, намагаючись віддерти від обличчя міцно присохлу погань, зробившись маленьким, жалюгідним, худим, як мокре приблудне котеня. Редрік рушив слідом, і, як тільки він вийшов із затінку, сонце обпалило і засліпило його, і він прикрився долонею, шкодуючи, що не прихопив темних окулярів.

Від кожного кроку здіймалася хмарка білої куряви, курява сідала на черевики, вона смерділа — точніше, це від Артура тхнуло, йти слідом за ним було неможливо, і не відразу Редрік зрозумів, що смердить якраз найбільше від нього самого. Запах був гидотний, але якийсь знайомий — це в місті так смерділо у ті дні, коли північний вітер ніс по вулицях дими від заводу. І від батька так само смерділо, коли він повертався додому, величезний, похмурий, з червоними скаженими очима, і Редрік поспішав залізти куди-небудь у дальній кут і звідти дивився боязко, як батько здирає з себе і жбурляє в руки матері робочу куртку, стягує з величезних ніг величезні стоптані черевики, пхає їх під вішак, а сам в одних шкарпетках липко чалапає до ванної під душ і довго ухкає там, з ляском плескаючи себе по голих тілесах, гримить тазами, щось бурчить собі під ніс, а потім реве на весь дім: «Маріє! Заснула?» Треба було дочекатися, поки він відмиється, сяде за стіл, де вже стоїть чвертка, глибока тарілка з густим супом і банка з кетчупом, дочекатися, поки він спорожнить чвертку, досьорбає суп, ригне і візьметься за м’ясо з бобами, і ось тоді можна було вилазити на світло, залазити до нього на коліна і питати, якого майстра і якого інженера він