Читати книгу - "Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань"

Попереду теплими вогнями й золотим дзвоном їх зустрічала Яремча. Звернувши, не доїжджаючи до міста, і покрутившись присілками, вони зупинились у приватному секторі, де на них вже чекав Іван Іванович — вірний друг блукальців, відважних мандрівників та інших чайників, котрі традиційно цілими натовпами приїжджали зустрічати різдво в Карпатах. Іван Іванович сказав, що всякому бізнесу свій час і повів гостей в сауну. Маша-Наташа мились, не знімаючи дублянок. Гєша притягнув караоке і вчив Івана Івановича пісень Елтона Джона. Клаус був у захваті від української гостинності й братався з лісорубами, котрі прийшли в гості до Івана Івановича. Новий рік зустріли всі разом, у басейні, під завивання караоке й веселий щебіт Маші-Наташі, які голосно коментували новорічне звернення президента України. Наступного дня Іван Іванович довго всіх лікував гірськими травами, вимоченими в самогоні, говорив, що до справ братися не час і повів усіх на концерт Зиновія Гучка. Зиновій виступав на засніженій сцені серед вулиці, був у чорному костюмі, з під-якого виглядали сині спортивні штани. Співав під мінус, вітав гостей міста зі святами і вітався за руку з міліціянтами. Міліціянти віддавали йому честь і заздрісно дивились на спортивні штани. Після концерту Іван Іванович повіз гостей до колиби. За кермом китайського джипа сидів сам, оскільки Гєша вперто не хотів зупинятись на світлофорах, ледь не подавивши музикантів із групи Зиновія Гучка.

Заночували в колибі. Маша-Наташа пили шампанське на брудершафт із однієї пляшки, Іван Іванович розмовляв із Клаусом про особливості двопалатного парламенту чистою німецькою мовою, якою зазвичай, у тверезому стані, не говорив, а Гєша спав на м’яких іграшках, що люмінісцентно підсвічували його кількаденний заріст. Третього січня компаньйони прийшли до тями й пішли дивитись об’єкт. Іван Іванович вивів їх із колиби, провів городами, завів до лісу. Лісом ішли довго, аж почало сутеніти. Врешті вийшли на велику галявину. Посеред галявини було викопано яму, де-не-де з-під снігу стриміли бетонні плити. Іван Іванович зупинився. Ось, сказав, тут і має бути наш об’єкт. Фундамент ще совіти поклали. Роботи лишилось зовсім небагато. Головне — викупити ліс.

Клаус гірко оглянув засніжену яму і попросив відвести його назад до колиби. В колибі зайшла суперечка. Клаус говорив, що в принципі ідея з морозивом йому подобається більше і що ліс йому не потрібен. Та що ви «ліс-ліс»! — перебивав його Іван Іванович, — ліс — це правильна шняга! Так, так, ліс — це правильна шняга, — підтакували лісоруби, котрі прийшли підтримати Івана Івановича. Маша-Наташа перекладали це Клаусу як могли, але той вперто не погоджувався і просив йому більше не наливати. Гєша внутрішньо був на боці колеги, але дуже хотів продати цей чортів фундамент. Клаус зателефонував психоаналітику і той порадив йому слухатись свого серця. Після чого всі довго сварились. Потім співали. Особливо голосно й піднесено співали Маша-Наташа, які не хотіли більше нічого перекладати. Потім почали підписувати угоди й обмінюватись адресами.

До ранку братались і пили на брудершафт із Машею-Наташею. Маю таку проблему, друже, — довірливо промовив Іван Іванович до Клауса, — у нас тут із хлопцями ансамбль, співаємо повстанських пісень. Хочемо виступити в Берліні, показати їм український характер. Так-так, — відповів на це Клаус, — дуже добре, це саме те, чого нам усім бракує. Візи у нас є, — гнув своєї Іван Іванович, — бобік, щоби доїхати, є, немає представника на місці, який би усе розвів. Клаус замислився, проте ненадовго, і дав Івану Івановичу телефон свого психоаналітика, сказав, що той на місці все проб’є, потрібно лише йому зателефонувати. І вони міцно обійнялись, як і належиться справжнім партнерам по бізнесу, котрі продають одне одному власні душі. Зранку розпашілий Клаус вийшов надвір. Сніг сліпив очі, лежав на пагорбах і осипався з гілок. Двері колиби рипнули і до Клауса підійшов Іван Іванович. Вони довго стояли, курили кемел і дивились на тьмяне срібло хмар, що зникали за перевалом. Сніг робив гори вищими й чистішими. Під обід вирішили роз’їжджатись. Гєша завантажив до джипа подарунки, поклав до багажника куплені в лісорубів дві бензопилки «Тайга». Всі довго й гамірливо цілувались, після чого друзі сіли до джипа й рушили на схід. А Іван Іванович з лісорубами завантажили до свого військового бобіка скрипки, трембіти й сопілки, і поїхали на Рахів. Там виїхали на перевал, спустились в долину зі словацького боку і, як морський пісок, розчинились у безберегій шенгенській зоні. Вже внизу, коли останні гірські пасма відступили й зникли в сніговому серпанку, Клаус піймав глюк. МашаНаташа спали на задньому сидінні валетом, накрившись дублянками, Гєша розглядав карту України, Клаус вийшов із джипа й зайшов у засніжене поле. З-поза обрію повз нього тяглась дивна валка. Були тут верблюди, вантажені прянощами та зброєю, віслюки, на яких сиділи погоничіараби, позаду йшли радісні танцівники, тонучи босими ногами в сліпучих снігах, за ними рухались чорношкірі жінки, тримаючи на головах глечики з вином, оливковим маслом та медом. Слава Йсу, промовила одна з муринок до Клауса. Навіки слава богу, — завчено відповів християнський демократ. І валка посунула далі, розчиняючись у сліпучій сонячній заметілі.

Підійшов Гєша. Це хто — посланці? — запитав його Клаус. Це? — подивився услід каравану Гєша — Це азербайджанці. У нас із ними угода про безмитний перетин кордону. На Рахів пішли, там у них свої люди на митниці, — сказав він і дістав кемел. Славен господь, — сказав йому на це Клаус, — і славні діла його. Амінь, — сказав Гєша і простягнув другові останню цигарку. … — Що лишається робити в цій ситуації, за цих умов посттоталітарного культурного спадку? — журналіст протер скельця окулярів і відкинувся на спинку крісла. Світло м’яко відбивалось у дзеркалах, тиша западала в цій затишній берлінській кнайпі, і за вікнами осипався солодкий січневий сніг

— Розумієте, колего, — Іван Іванович підпалив сигару й глибоко затягнувся, випускаючи кільцями запашний тютюновий дим, — збереження культурної спадщини в постінформаційному суспільстві потребує не так знання, як терпіння. Духовна уніфікація, як складова неоліберального проекту, позбавляє нас дуже важливих речей, скажімо, вміння нехтувати спільним задля збереження відмінного

— Хіба в нас так багато спільного, аби нехтувати ним? — недовірливо запитав журналіст, вже завершуючи розмову і просячи кельнера принести рахунок

— Хто може визначити міру великого? — відповів йому питанням на