Читати книгу - "ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:"

Неможливо подолати одну міфологію іншою – навіть за допомогою таємної поліції, жорстоких репресій і тотального контролю за інформацією. У поєдинку двох міфологій, колоніальної й антиколоніальної, потрібен, вочевидь, якийсь третій, принципово інакший, неконфронтаційний підхід – назвімо його постколоніальним. Лише так, мабуть, можна змінити усталену ієрархію міфологізованих понять та відносин, зруйнувати бінарну опозицію, один із членів якої панує (чи прагне до панування) над іншим.

У чудовій статті «Постколоніальні риси сучасної української культури» австралійський учений Марко Павлишин пропонує цікаву програму деміфологізації сучасного українського дискурсу. «Постколоніальний підхід до культурних явищ, – пише він, – передбачає вивищення як над колоніальною, так і над антиколоніальною точкою зору, завдяки глибшому, різнобічнішому поглядові на проблему. Такий підхід ґрунтується на усвідомленні того факту, що антиколоніальна ідеологія нерозривно пов'язана з колоніальною і фактично зберігає в собі її структурні особливості. Постколоніальний підхід визнає обмеженість обох термінів, «колоніалізм» та «антиколоніалізм», і намагається обернути їхню обмеженість собі на користь: у політиці – схиляючись до прагматизму, вільного від ідеології, у мистецтві – забавляючись колоніальними міфами, без бажання їх якось спростовувати чи підтверджувати».[72]

Здійснити таку постколоніальну програму, однак, непросто, оскільки в умовах суспільної конфронтації будь-яка «третя сторона», що намагається стати над поєдинком, опиняється найчастіше між двох вогнів. Доля українських, як і, зрештою, російських лібералів та, особливо, їхніх «постколоніальних» текстів, однаково неприйнятних і для колоніальних, і для антиколоніальних ідеологів, є водночас переконливим і сумним підтверженням згаданих труднощів.[73] І все ж навряд чи існує якийсь інший спосіб деміфологізації суспільної свідомості, крім як через послідовну деконструкцію, демістифікацію й, відповідно, марґіналізацію конфронтаційних міфів у суспільному дискурсі.

НА ЗАХИСТ «ЯСИРУ»: денаціоналізація як психологічна проблема

Зaходячи якось до вагона нью-йоркської підземки, я зіткнувся (радше в переносному, ніж прямому значенні, – бо людей було небагато) із чорношкірим підлітком, котрий, проходячи мимо, буркнув нібито й байдуже, але зі щонайглибшою затятістю в голосі: «І hate whites!» («Я ненавиджу білих!») – і почовгав собі десь далі у величезних штанях зі спущеною ледь не до колін, за тамтешньою модою, матнею. Уся його постава, голос, вираз обличчя, манера триматися випромінювали щонайглибшу зневагу до світу довкола – світу білих расистів і рабовласників, нащадки яких безуспішно і, на його думку, лицемірно намагаються тепер відпокутувати історичну провину своїх предків перед чорною расою.

Ненависть розлита у негритянських кварталах, і нерідко досить маленької іскри, щоб вона вибухнула бунтами і погромами, бо ж кожен інцидент з владою (переважно з поліцією) набуває в такій атмосфері «расового» забарвлення. Але ще сумнішим наслідком тієї глибокої історичної урази є специфічне ставлення багатьох афроамериканців не лише до чужого їм світу, а й до власного життя. На примітивному рівні цю «філософію» можна звести до короткої фрази лімоновського Едічки: «Ви мене сюди привезли, ви мене і годуйте», – отож саме негритянська частина населення є нині головним споживачем державної допомоги, «велферу». На інтелектуальному ж рівні ця «філософія» виливається у різноманітні теорії вищості чорної раси над білою, негритянської культури над європейською.

Клин вибивають клином, але, виявляється, забивають його при тому ще глибше. Бо ненависть є руйнівною не лише для об'єкта, а й для суб'єкта ненависті, себто для її носія комплекс зверхності, як не крути, є лише зворотним боком того ж таки комплексу неповноцінності.

Стаття Олексія Толочка «Ментальність ясиру» («День» №44,1996) стала, безумовно, добрим і своєчасним нагадуванням про елементарні, але не завжди й не для всіх очевидні речі. Я так само, як п. Толочко, вважаю, що українськість не повинна визначатися мірою ненависті до Росії (чи до будь-кого), хоч українці, можливо, й мають не менше підстав для історичної ненависті та урази, ніж ті ж таки афроамериканці. Я так само вважаю, що з'ясування чужої неповноцінності («азіатськості», «ординства», «варварства») є досить слабким аргументом на користь власної повноцінності («європейськості» та «цивілізованості»). Замість того щоб копирсатися в чужому історичному свинюшнику, краще розібратися у свинюшнику власному чи, бодай, замести нарешті своє суверенне подвір'я.

Спокуса списати усі свої біди на чужі, зловорожі сили (ляхів, татар, москалів, жидів, комуняк, імперіалістів-мондіалістів) фатально штовхає націю у те зачароване коло, з якого й досі не можуть вирватися мільйони американських негрів – попри відчайдушні зусилля уряду заохотити їх до праці, до бізнесу, до навчання. Об'єктивно, шукаючи скалки в чужих очах, ми відволікаємось від куди нагальнішої потреби добути колоду із ока власного і перестати нарешті величати себе «великим народом», а спробувати стати бодай звичайним, себто нормальним – як голландці, шведи, естонці, чехи.

Затяжна історична полеміка між Росією та Україною з'ясовуватиметься, вочевидь, не методом тицяння дуль одне одному і не дискусією на тему, хто більший п'яниця, ледар, телепень, анархіст і брехун (Віссаріон Бєлінський свого часу писав про українців приблизно те саме, що Євген Гуцало про нелюбих йому москалів; цей ряд можна продовжити аж до геніально-цинічного Йосипа Бродського, з одного боку, і до проникливо-ерудованого Романа Кіся – з іншого). Тим часом цій суперечці переможуть не публіцисти, не літератори і навіть не генерали. Переможуть творці й продуценти кращих комп'ютерів, автомобілів і телепрограм. Будівельники кращих доріг і будинків. Прибиральники вулиць і громадських вбиралень, які, може, колись не смердітимуть за кілометр (чи не перша ознака омріяної нами «європейськості»). Зрештою – творці ефективнішої економіки і повноціннішого громадянського суспільства.

Росія, безумовно, ще довго буде проблемою і для України, і для світу, і для самої себе. Проблема націєтворення стоїть перед росіянами не менш гостро, ніж перед українцями. З тією лише різницею, що одним доводиться творити модерну націю з імперської спільноти, а другим – зі спільноти пост-імперської, себто з різноетнічної, різномовної, різноментальної «совєтської» маси, що опинилася збігом обставин на етнічно українському уламку імперії. Росіянам – долати «ментальність орди», українцям – «ментальність ясиру», а заразом і «ментальність яничара», про яку п. Толочко, на жаль, не згадує, хоч саме тут, на мій погляд, лежить ключ і до книжки Гуцала «Ментальність орди», і до багатьох інших українських проблем.

Книжка Гуцала, за великим рахунком, це полеміка не з «ордою», а з «яничарством», тобто з тією частиною «ясиру», яка стала на бік завойовника, прийняла його цінності і його, зрештою, ставлення до колишніх одноплемінників-«одноясирників». Пан Толочко як проникливий історик і антрополог максимально наближається до такого розуміння проблеми, коли стверджує, що демонізований образ «орди» витворюється «не шляхом раціонального пізнання