Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

на Ярославому Валу й від обох корпусів театрального інституту. А ще тут пасуться художники й архітектори, бо на Грінченка за сто метрів від «Пушки» є і їхня спілка, а ще редакції газет «Сільська правда», «Україна Молода», журналів «Мистецтво», «Відродження», «Судове право» та безлічі інших творчих і мистецьких установ, що ними переповнений центр столиці з його сквотами, напівпідпільними галереями, творчими майстернями, хазами та малинами, де збирається уся та покруч, що зветься сучасною українською творчою інтелігенцією.

Вибачай, рідна інтелігенціє, можеш на мене ображатися, але влучнішого епітету, ніж «покруч», для тебе й підібрати важко, бо всі ці спиті рила, всі ці гнилі зуби, всі ці сутулі спини, всі ці чашечки кави та цигарки в руках нічого, окрім огиди, у мене не викликали. Два одвічні питання «Треба щось робити!» і «Де заробити гроші?» — були основою всіх дискусій, пересудів, диспутів та діалогів, які зазвичай закінчувалися трьома по п'ятдесят, а потім пляшкою на двох, а потім ще портвейном чи дешевим напоєм «Козацький» і коротким тривожним сном алкоголіка. А потім вранішнім похміллям, цигаркою натщесерце, зсудомленими спазмами блювотиння над унітазом та одвічними питаннями гнилої інтелігенції «Треба щось робити?» і «Де узяти гроші?».

Це замкнене коло затягло у себе не одне покоління митців, до товариства яких ми повільно наближалися з Миколою Кучером. Дорогою увесь той вир подій, що закрутився навколо моєї персони, примушував мою душу й тіло тремтіти і, здавалося мені, втрапляв я під якусь незрозумілу мені роздачу… Адже з одного боку вбачалася перспектива зіграти Хлестакова, «роль усього життя», але було розуміння підступу й зради, якими я мусів торувати шлях до цієї ролі. Мерзенні «тридцять срібників» вогнем пекли мені стегно, і я мав твердий намір бухнути. Заздалегідь розуміючи це, я телефоном попередив дружину, що обідати сьогодні не прийду, а тому мав перед виставою щонайменше три вільні години, які вирішив використати для того, аби привести до ладу весь той душевний неспокій, що вирував мені у душі.

Мокрого листопадового дня йшли ми по Пушкінській, розмовляючи на тему, яку завів Микола, і була вона цікавою, бо хоч трохи відволікала від сумних думок. Йшлося про одвічний антагонізм аристократії та плебсу, державності та анархії, які упродовж сторіч боротьби так і не дійшли висновку, на яких засадах творити модерну Українську державу.

— Би, хохли, вроджені анархісти, — втовкмачував мені майже стовідсотковий кацап Микола Кучер своє тлумачення української ментальності та історії, — адже українську націю завжди рухали дві сили — державники й анархісти, але завжди перемагали анархісти, завжди перемагав плебс. Бо хто такі козаки, яких ви так звеличуєте, як не справжні анархісти чи то пак корсари? Адже між корсарами й козаками дуже багато спільного: і тверезими в похід ходили, і бранців визволяли, а як верталися з походу, то пропивали в тавернах і шинках усе, що здобули… Навіть республіки свої анархістські мали. А що у підсумку? Руїна та скрегіт зубовний! Десь там на Заході ідеалом нації може бути король Карл XII, Річард Левове Серце, лицарі Роланд і Сід. А у вас — козак Голота. Оце і є образ, оспіваний вашим народом, — образ анархіста й гультіпаки, обірванця й безстрашного вояки, якому начхати на смерть. Невже героїзм полягає в тому, щоб встелити трупом місце бою?

— Ну, я тут я з тобою незгодний! — мляво не погоджуюся я.

— А я з тобою і не сперечаюсь. Пояснюю для дубів: у моїх словах не йдеться про знеславлення козацтва. Хочу лише показати, що воно від самого початку було анархічне, і творення держави ніколи в його намірах не було. Хтось один — чи Виговський, чи Дорошенко, а чи Мазепа — міг пробувати створити державу, але що з того виходило, добре знаємо. А потім прийшов мужицький поет Тарас Шевченко й оспівав мужицьку перемогу. Його твори сформували світогляд усіх наступних поколінь. Для Шевченка козаччина — це найвищий злет українського національного духу. Не держава Русь, а саме анархічна козацька республіка, в якій козак Голота може будь-коли скликати Чорну Раду і, скинувши одного гетьмана, вибрати іншого. Недаремно Нестор Махно став для нащадків козацтва новим апостолом. У серпні 1917 року на фронті знаєш, скільки було українізованих дивізій?

— Не знаю, — мотаю я головою.

— Двадцять сім! — з удаваним пафосом прорікає Микола. — А всіх українізованих вояків — аж 4 000 000! Та з такою армією не те, що Україну визволяти, а й Сибір можна було захопити. Все це військо готове було боротися за Україну, але мудак Винниченко виступав з різкими статтями проти формування української армії. І знову бачимо оте протистояння аристократії й мужицтва. Націоналіст-аристократ Микола Міхновський боровся за створення власної армії, а мужик Винниченко робив усе, щоб цього не сталося. Винниченко й Грушевський, можливо, й великі світочі в царині науки й письменства, але в царині політики — відверто злочинці. А хто знає, чи не платні агенти Москви? Бо так уже ганебно нищити ідею суверенної держави, як чинили ці двоє, не відважувався ніхто. Адже Центральна рада, яку зараз чи не на руках носять, була геть не здатна для виборювання державності, щось на зразок сучасної Спілки письменників чи діячів Руху. Тому не дай вам, Боже, і на цей раз таких керівників-мрійників! Шукайте українського диктатора! Саме українського, бо без нього все ваше відродження накриється мідним тазом. Я взагалі дивуюся, чому Винниченкові й Грушевському більшовики не поставили таких самих монументів, як Артьому чи Щорсу? Та це ж вони врятували Расєю! Це ж вони стояли на смерть, аби тільки не допустити створення української армії. А коли наперекір їм у Києві така армія була створена і, російське командування опинилося за ґратами разом з комендантом міста, то знаєш, що вчинили ці гнилі інтелігенти?

— Ні, — хитаю я головою, віддаючи шану Миколиним знанням.

— Ніколи не повіриш! Комендант, сидячи в буцегарні, пише цидулку Грушевському, в якій вимагає негайного роззброєння бунтівників, відправки їх на фронт, а всіх призвідців покарати! Це фантастика! Де ви таке чули, щоби хтось із в'язниці давав наказ незалежному урядові, а той — слухняно підкорився? Вся імперська банда офіцерів була з вибаченням випущена на волю. Більшого абсурду годі придумати! — Микола обурено сплескує руками. — Замість того, щоб ці війська негайно інтернувати, а офіцерню розстріляти, як то було прийнято в усіх порядних державах, вони відправляли ешелони з москалями-загарбниками до Росії, де їх знову озброюють і повертають до України. Лише четвертим універсалом Центральна Рада нарешті перетяла кляту пуповину, але то вже була надто спізніла акція.