Читати книгу - "Господар"

— Мамо, а на тій зірці, куди я полечу, буде багато таких чашок?

— Якщо ми й полетимо на зірку, то усі разом. Одну я тебе нізащо не відпущу. Савонько, прочитай нам вірша. Хай у ньому буде про все це…

Сава підвівся, дістав книжку, таку стару, що її сторінки нагадували осіннє листя, ладне ось-ось відірватись од гілки; постояв хвильку, щось пригадуючи, потім прочитав:

Мені здавалось: відмінився,

Зубожів світ,

І більш не буде гарних весен

І теплих літ.

Я відітхнув, коли в криниці

Побачив знов,

Як велет велетня так само

На дні боров.

Як на траві кругом блищала

Рясна роса…

Все стверджувало, що на світі

Є чудеса!

— Таке? — спитав Сава Вітерницю.

Та ледь помітним рухом показала на дітей. Вони сиділи принишклі, не зводячи очей з чашки, котра знову стояла посеред столу.

— Вам подобається цей вірш? — спитав Сава.

— Подобається! — відповіли діти. — А чому велетні боролись?

— Це було дуже давно, — сказала Вітерниця. — Жили собі два велетні. Їх ніхто не міг подужати. Всі від них тікали. Велетні робили багато зла, калічили людей, гадаючи, що їм не боляче. Так іноді робите ви, наступаючи на комаху. Люди довго думали, як їм позбутись тих забіяк, доки не придумали послати до велетнів мишку. Вночі, коли брати спали, вона вкусила одного за ногу, а сама сховалась. Велетень схопився і подумав, що це брат його вкусив. Мишка вкусила другого брата, і той подумав те саме. От вони й почали битись, і б’ються досі, бо не можуть подужати один одного.

— Але ж вірш не про це! — вигукнув Сава. — Ти забула про чудо.

— Хіба не чудо, що на світі є двоє однаково сильних людей?

— А ми з тобою?

— Ні.

— Чому?

— Ми різні і доповнюємо одне одного. Рано чи пізно я здамся, а ти ні, Савонько. Треба, щоб у дітей були свята, інакше вони покинуть нас.

— Що ти вигадуєш? Куди вони підуть? У пустелю?

— Хоч би й у пустелю. Отак ми одного ранку прокинемось і побачимо, що пішов наш найстарший син, який вирішив почати все спочатку. Тобі ніколи не хотілося знати, що там, за обрієм? Він буде йти, поки не забуде дороги додому…

— Тату, цього не буде, — втрутився Анастас, кремезний тринадцятилітній хлопчина. — Я ніколи нікуди не піду, хіба що колись захочу побудувати на горі будинок, звідки б усе було видно.

— Це одне й теж, синку, — зітхнула Вітерниця. — Давайте підемо до ласків у гості й принесемо їм гостинців. Хай вони знають, що у нас свято.

— А вони вже тут! — сказав Сава. Діти кинулись до вікон…

Був час, коли дітям страшенно подобалось ліпити з глини різні цяцьки. Вони ходили перемурзані глиною, і мати лаяла їх, бо нелегко було випрати стічьки одежі.

— Нехай, — казав Сава. — Нехай.

Він дивувався, що діти знали більше за нього, тобто їм була відома таємниця народження з безформного шмаття вологої червоної глини чоловічка, чи ласка, чи ще когось дивовижного. Глина оживала під їхніми пальцями. Створивши щось, діти не берегли його, а легковажно м’яли, щоб зліпити іншу річ. Вони ліпили подобу світу, однакового в кольорі, але розмаїтого в формах. І цей світ гинув. Якби дати їм силу, діти б зруйнували всесвіт і створили його заново. Сава цього боявся. Він знав ціну часові й роботі. Все мало приносити плоди. І водночас тішився, бо таким чином діти пізнавали світ, руйнуючи його. А він пізнавав — будуючи.

Сава зрозумів це тоді, коли врятував кілька фігурок, підсушив їх і випалив у печі, щоб вони стали довговічний ми. Їх уже не можна було зім’яти і не так легко розбити, але вони не цікавили дітей, бо ті не могли уже нічого додати. Сава приніс фігурки Вітерниці, і та поставила їх на полицю, і вони стояли там багато років поруч з білою чашкою.

Після буднів наставали свята, а після свят будні. Найменша дочка уже збирала яблука і складала їх у кошик, а Сава ніяк не міг дочекатися, коли заб’ється під серцем дружини інше маленьке серденько. Він почав менше звертати уваги на дітей і більше думав про Вітерницю. Кликав її гуляти, але вона брала дітей з собою. Сава мучився від того, проте мовчав, тільки дивився на дружину, наче побитий. Як він хотів, щоб вона знову стала неповороткою, трохи дратівливою, щоб він виконував усі її забаганки, щоб ночами він прокидався від дитячого плачу, першим кидаючись до колиски!.. Та Вітерниця прудко бігала, пораючись по хаті, і стан її лишався тонким, а поцілунки не пахли молоком.

Досі вона народжувала дітей, бо так хотілося їм обом, а тепер цього хотів один Сава, і хотів страшенно, однак всі його спроби переконати Вітерницю розбивались об її впертість. Вона не відштовхувала Саву, не ухилялась від його пестощів, але не народжувала дитини. Може, вона захворіла? Сава ледь не занедбав роботи, добре, що старші діти уже допомагали. Сушив собі голову, як допомогти цій жінці, котра замкнулась у собі, а може, чекала чогось страшного. Його неспокій передався і їй: навіть коли вона спала, Сава чув, як нерівно й голосно б’ється її серце. Він цілував її там, де воно билося. Намагався заснути, але й уві сні чув те биття, наче по вимощеній камінням стежці бігли ласки. Тоді чоловік вставав, підхопив до вікна, чекаючи, доки розсіється темрява.

В одну з таких ночей йому спало на думку перехитрити Вітерницю: вкрасти її від дітей на якийсь час, щоб вона знову відчула в ньому опору.

Треба було скласти план і подбати про лад на час їхньої відсутності. Сава повеселів: робота горіла в його руках. Він не відчував утоми і понавигадував дітям повно казок, в яких розповідалося про зачарованих дівчат і хоробрих лицарів, які звільняли їх з-під чар. Він сміявся, жартував, діти липли до нього, як мухи.

«Ага, — думав Сава, хитро посміхаючись у бороду, яку тепер щотижня підрізав. — Вони можуть без тебе обійтися».

Стояли м’які, лагідні дні теплої осіні, котра тривала якийсь тиждень ї сонячно намагалась втримати землю при допомозі павутиння. Діти ловили сріблясті ниточки, рвали їх, тільки трава не могла вирватись з павутинного полону.

Одного вечора Сава з Анастасом довго шепотілись у кутку саду. Потім взялись за ручки кошика з яблуками і статечно пішли в дім.