Читати книгу - "Я, Богдан"

Острозького Януш, після нього зосталося 600 тисяч червінців, 400 тисяч битих талярів, 29 мільйонів золотих іншої монети, 30 бочок ламаного срібла, 50 цугів коней, 700 верхових і 4000 кобил, нелічено рогатої худоби й овець. На землях князів Замойських жила половина українського козацтва. Вишневецькі захопили мало не все Лівобережжя і безжально витісняли звідти всіх своїх суперників. Платили по два гроша крулевщизни за кожного хлопа — ото й уся залежність від короля. Пишучи до монарха, називалися не підданими, а тільки вірними порадниками. І вже не вони тепер запобігали королівської ласки та щедрот, а сам король, гостюючи то в того, то в того магната, ждав, окрім високих гонорів для свого маєстату, ще й багатих дарунків для підтримання того маєстату. Через те в короля не могли знайти справедливості не те що прості, немаєтні піддані, а навіть вельможі, коли опинялися на шляху у вельмож ще більших. У всіх на пам’яті ще була суперечка за місто Ромен між маршалком нацворним Казановським і Єремією Вишневецьким. Хоч Казановський володів Роменом згідно з королівським привілеєм і хоч вважано його улюбленцем Владислава, Вишневецький збройною рукою захопив місто, коли ж покликано його до столиці й поставлено перед королем, то Єремія привів до Варшави своє приватне військо і грозився, що звелить вдарити оружно на панів сенаторів і на сеймових послів, а свого допнеться. Так і лишився він хазяїном Ромен, давши відступного Казановському. Тепер у Вишневецького, який хотів лишитися самочинним господарем усього Лівобережжя, кісткою в горлі ставали Конецпольські, що мали свої добра на землях королівських понад Дніпром. Чотири роки тому Вишневецький і молодий Конецпольський Олександр пошлюбили сестер Замойських, доньок покійного канцлера коронного Томаша Замойського. Єремія взяв красуню Гризельду, Конецпольський її сестру Йоанну Барбару. Родичання не стало на заваді Вишневецькому в його захланності. Він заявив про своє право на сорок міст лівобережних, про які старий Конецпольський твердив, що вонгі закладені на грунтах Речі Посполитої і належать до староства Переяславського, якого він є нині державцем. Вишневецький зробив збройний наїзд на міста Гадяч і Хорол, що належали до маетностей Конецпольських, і захопив їх під свою руку. Конецпольські ж тим часом розпростирали загребущі свої руки на Правобережжі. Старий Конецпольський ще в 1633 році купив у Христини Зубриковської—Корженьовської землі по Тясьмину з городами Мліїв, Орловець, Сміла, Балаклій, Городище, Жаботин, частиною Медведівки, а рік тому купив у пана Кохановського Лебедин з урочищами. Молодий Конецпольський вже сімнадцятилітнім призначений був корсунським і чигиринським старостою, володів Корсунем, Стеблевом, Чигирином, Криловйм, Лисянкою, Звенигородкою з безліччю сіл, слобід і хуторів. Після одруження з молодою Замойською Олександр Конецпольський приїхав до Чигирина, щоб показати жоні свої маєтності й дістати шлюбні дарунки від козаків. Він вельми здивувався, довідавшись, що мій хутір у Суботові не належить до його земель, бо дарований був ще моєму батькові в спокійне володіння.

У новому палацику, відбудованому для нього послужливим підстаростою Чаплинським, Конецпольський з молодою жоною влаштовував бали для панства, яке з’їздилося з околиць поблизьких і далеких, нас же, козаків; коли й допускав перед очі, то хіба що для того, щоб висловити нагану або немилість. Так покликано й мене і при череватому панові Чаплинському недвозначно сказано, що Суботів належить до мліївського «ключа». Я спокійно відповів, що про це нічого не мовиться в мліївських привілеях, бо старі мліївські привілеї у наших руках бували, добре знаємо, поки ці ґрунти сягають.

— Гаразд, пане Хмельницький, — втрутився той мерзенний Чаплинський, — а як пан володіє тою землею?

— То є спадщина по моєму вітцю.

— А чи має пан на ту землю акт надання і королівське підтвердження?

— Земля дарована була сотникові Михайлові Хмельницькому гетьманом Конецпольським за вірну службу короні.

— Михайлові ж Хмельницькому, а не Зиновію.

Тоді Конецпольський відпустив мене, власне, ні з чим, погрався тільки, мов кіт з мишею, показав свою силу і право, а я мав мовчки зносити зневагу, почуватися карликом поруч з цим пещеним гетьманичем тільки тому, що він уже з сімнадцяти літ староста, з двадцяти п’яти коронний хорунжий і щоразу тримав над королем прапор державний Речі Посполитої в час найбільших торжеств, я ж простий собі сотник, трохи писар, трохи ще щось. У дитинстві, може, воно було трохи інакше. Конецпольський був пещений нікчема, а я козацький син, зучений до життя твердого й жорстокого, в чистім полі я. б його зім’яв і підім’яв і тоді, та й тепер, хоч і старіший був на два десятки років. Але згодом Конецпольський ріс десь під шляхетськими небесами, кілька років був у Франції, набираючись там пихи й пишноти, тепер став спадкоємцем добр незліченних і став геть недосяжний для мене і для мого Бога, його небеса дивним чином опинилися вище нашого неба, нависли над нами як загроза знищення остаточного.

Мій Суботів погромлений, а з ним понищена і моя душа. Я почувався на краю отхлані. Мовби вже й не жив. Золоте дзвеніння бджіл, спілі груші, сіно в покосах, деркач снує свою пісню, і пугукає край лугу пугач уночі. А я вмираю. На ніщо здалися всі мої труди, пропали всі намагання, пішли в пісок високі наміри, підрубано мені корінь, відібрано всі надії. Як сказано: вся трудна, вся должна, нічтоже полезно.

Але я мав жити! Не миритися з жорстокою долею ні лицем, ні поведінкою. Я готовий був покликати всі сили небесні й пекельні, всіх відьом, вовкулаків, упирів, нечистих. Боротись, змагатися!.

Поки король не відбув до Кракова на коронацію королеви, я мав пробитися до нього з своїм болем і своєю справою.

Король, втративши надію схилити своїх сенаторів до війни, вдарився в розваги і влаштовував одне за Другим пишні весілля для своїх придворних. Видав Констанцію Опацьку з фрауциммеру королеви за придворного шляхтича Марціна Московського, тоді одружив доньку королівського кравчого Даниловича — Гелену з старостою крепицьким Тарновським, про якого казано, що має не всі клепки в голові, а в самий день святого Яна відбулося ще одне весілля: за старосту кременецького князя Чарторийського видано німкеню Розіну фон Екенберг, улюбленицю вмерлої королеви, а ще більше, мабуть, самого короля. Там канцлер коронний Оссолінський посварився мало не до шабель з підканцлером Лещинським (до поєдинку справа, здається, не дійшла тільки тому, що Лещинський мав біскупський сан), і хоч назавтра король примусив їх у своїй присутності подати один одному руки, але Оссолінський, ображений за таке приниження власної честі, не пішов більше на учти, а взявся до справ, виказуючи свою вірність обов’язку і вітчизні. Я не знехтував такою нагодою