Читати книгу - "На Зеландію!"

Пізніше того дня ми зідзвонилися. Сергій перепитав, чи моє рішення остаточне і я не передумаю. То був мій найостанніший шанс взяти самовідвід, відмовитися від участі в акції, проте я без вагань підтвердив, що встряю у гру і повністю готовий до бою. Ми домовилися зустрітися через день-два після оголошення результатів відбору, обговорити «прилизаний варіант» мого плану («Сірий» сказав, що придумав кілька додаткових заходів) і вирішити питання з фінансами.

Тільки поклавши трубку, я втямив, що аж змокрів від збудження. Авантюра набирала обертів.

* * *

Результати відбору «молодого активного козака», котрому доручалася почесна місія «передати привіт» новозеландцям, були повідомлені зранку в понеділок 4 квітня 2011 року на «Підйомі». Власне, Сергій Притула зі зрозумілих причин нічого особливого не розголошував. Він лиш оповістив про завершення прийому заявок і прозвітував про те, що «молодий завзятий хлоп» знайшовся і з цього моменту починає активно готуватися до пригоди. Імені «щасливця» не називалося, щоб уникнути проблем при отриманні новозеландської візи.

Ефір я не дивився. І без того знав, хто став тим «щасливцем».

Згодом Притула пояснював своє рішення:

– Прийшло дуже багато цікавих ідей. Проте для успішного втілення авантюри самої ідеї і палкого бажання не досить. Необхідно було знайти когось, хто ласий до пригод, вільно володіє англійською мовою і водночас має досвід далеких мандрівок. Так що варіантів на ділі було небагато.

Це логічно. Щоби провчити новозеландців, спершу треба дістатися до Нової Зеландії. Враховуючи відстань між Києвом та Оклендом (15 000 км), а також імовірні проблеми з візою, завдання було не з легких. Вийшло б геть по-дурному, якби після здійнятого галасу вибраний Притулою «боєць» отримав відкоша в новозеландському посольстві або, скажімо, проґавив рейс, заблукавши під час пересадки в аеропорту Сінгапуру, Пекіна чи Бангкока.

Хоча від останнього не застрахований ніхто. Навіть найдосвідченіші обходисвіти. Я ще матиму змогу в цьому переконатися.

* * *

Вівторок, 5 квітня. Кілька хвилин до четвертої.

Я перейшов вулицю Якіра і заскочив у приміщення ресторану. Притула призначив зустріч у «Веранді» на перехресті Якіра і Мельникова, неподалік метро «Лук’янівська». Перший від входу зал «Веранди» являв собою прибудову до основної будівлі (певно, звідси й назва), займаючи чималу частину тротуару. Вздовж високих (практично до стелі) вікон, які тяглися на всю стіну, розташувався ряд бежевих диванів, попарно згуртованих довкола прямокутних столів. Інтер’єр був простий, але затишний.

Відвідувачів у таку пору було небагато. «Сірий» уже чекав на мене.

Ми привіталися, потиснули руки. Я вмостився на диван навпроти Притули. Ліворуч біля Сергія стояв ноутбук; праворуч стояв келих. Звичайний кулястий келих на високій ніжці, в яких подають дороге вино. Тільки замість вина бокал був наповнений якоюсь дивною, каламутною, жовтувато-коричневою субстанцією.

– Що п’єш? – питаю, кивком голови показуючи на келих.

– Сеча головного кухаря, – спритно відповідає Притула.

Я придивився. У бокалі неквапно кружляли якісь потворні коричнюваті фракції.

– Там щось плаває. – Тицяю пальцем на келих, потім піднімаю погляд на «Сірого»: – Перетерті какашки?

Притула здався:

– Це узвар, старий.

Я ще раз подивився на підозрілий бокал і примирливо мовив:

– Добре, повірю на слово.

– Тепер стосовно твого плану. – Сергій перейшов до справ. – Ти повинен подати скаргу в якийсь комітет. У них щось таке має бути – по етиці, шмарклях і моралі.

– Є таке. Я вже дізнався: BSA, Broadcasting Standards Authority – те ж саме, що наша Нацкомісія з моралі. Офіс у тому ж місті, що й радіостанція, – в Окленді.

– Супер! Текст сам склепаєш?

– Без питань.

– О’кей. Далі… Ефір на радіо лишаємо. Якщо вдасться вийти на «The ROCK FM», це буде справді круто. – Притула на хвильку замислився. – Слухай, Кідрук, ти зміг би зібрати в барі народ і виголосити тост за дружбу між Україною і Новою Зеландією?

– Хех… а це непогана ідея, – мурмочу. – Зможу.

– Поставиш усім пиво, розкажеш, що припхався з такої далекої України і прилетів через те, що серед новозеландців є такий пі… нє, цього краще не кажи… є такий парубок, як Ґреґ Морґан, який збирався до нас за дружиною, але ти причвалав з миром, вбивати нікого не збираєшся і хочеш разом з усіма підняти келих пива за…

– …never-ending friendship between New Zealand and Ukraine![43] – доказав я.

– Так! – Відпивши «кухарської сечі», Сергій додав: – Було б добре, якби хтось зняв промову на відео.

– Я беру з собою свою «соньку», але не знаю, чи вийде відзняти. Буду дивитись по ситуації.

– Постарайся.

– Що з плакатом? Мені вже братись до малювання?

– Не квапся, старий. Ідея з плакатом – чудова, але те, що на плакаті, воно… ображає всіх новозеландців. Це не підходить. – Притула стишив голос: – Я вигадав дещо крутіше.

Я нахилився ближче:

– Ну?

– В мене є знайомий фотограф, він зокрема працює з дівками із «Фемен».

– І?

– Я зв’яжусь із дівчатами і попрошу їх допомогти нашій акції.

Попервах задумка мені не дуже сподобалася. Проте я тактовно змовчав і слухав далі.

– Попрошу «Фемен» виділити одну зі своїх модельок, після чого фотограф ту кобіту гарненько клацне.

– В смислі, «клацне»? – уточнив я, бо трохи не второпав, чи то «Сірий» продовжує українською балакати, чи перейшов на тернопільську. Той, хто спілкувався з тернополянами, мене зрозуміє. У них же там, бляха-муха, не діалект, а окрема мова. Причому з космосу. Ніби й українці, але іноді ґелґочуть так, наче з Марсу попадали. От скажіть, що б ви подумали, якби почули щось на кшталт: «Надери пýтню хóпти коло бамбетля, а тоді дибай їсти драглі»? Стопудово, нічого пристойного. Принаймні нізащо не здогадалися б, що вас просять нарвати відро (путня) бур’яну (хопта) біля тапчана (бамбетель), а тоді запрошують їсти холодець (драглі). Тож у мене виринула закономірна підозра, що в Тернополі словосполучення «клацати кобіту» не має нічого спільного з художньою фотографією.

– Зніме. Тобто сфотографує, – розвіяв мої сумніви Притула.

– А. О’кей.

– Дівчина буде топлес, на тлі житнього поля, і стоятиме в такій позі. – Сергій підняв випрямлену ліву руку над головою, а напівзігнуту праву притримав на рівні грудей. Обидві долоні були стиснуті в кулаки. – У правій, – кулак підсунувся мені просто під носа, – вона стискатиме закривавлений серп. А у лівій, – Притула зробив паузу, труснув лівою рукою і розлився у посмішці на всі тридцять два, – відрізану чоловічу мошонку.

– Ги! – сказав я, та зразу ж замислився. – Чувак, а де ми візьмемо відчикрижену чоловічу мошонку?

– Кідрук, не тупи! Прималюємо у «Фотошопі».

– Точно. – Я попустився.

Притула продовжив.

– Внизу попід дівчиною на плакаті буде написано, – «Сірий» провів розчепіреною долонею