Читати книгу - "Понеділок починається в суботу"

— Що це з ним? — запитав я.

— Не знаю, — сказав Роман. — Здох, як бачити.

— Звідки в тебе папуга?

— Сам дивуюся, — відповів Роман.

— Може, він штучний? — припустив я.

— Та ні, папуга як папуга.

— Знову, напевне, Вітько на умклайдет сів.

Ми схилилися над папугою і почали уважно його розглядати. На чорній підтягнутій лапці він мав кільце.

— «Фотон», — прочитав Роман. — І ще якісь цифри… «Дев’ятнадцять нуль п’ять сімдесят три».

— Так, — сказав ззаду знайомий голос.

Ми обернулись і підтягайся.

— Добридень, — привітався У-Янус, підходячи до стола. Він вийшов із дверей своєї лабораторії у глибині кімнати, і вигляд у нього був якийсь стомлений і дуже сумний.

— Добридень, Янусе Полуектовичу, — сказали ми хором з усією можливою шанобливістю.

Я і іус побачив папугу і ще раз сказав: «Так». Він узяв птаха в руки, дуже обережно і ніжно, попестив його яскраво-червоний чубчик і тихо промовив:

— Чого ж це ти, Фотончику?..

Він хотів сказати ще щось, та поглянув на нас і промовчав. Ми стояли поряд і дивились, як він по-старечому повільно пройшов до дальнього кута лабораторії, відчинив дверцята електричної печі та опустив туди зелений трупик.

— Романе Петровичу, — сказав він. — Будьте люб’язні, увімкніть, будь ласка, рубильник.

Роман увімкнув. У нього був такий вигляд, немов його осяяла надзвичайна думка. У-Янус, понуривши голову, постояв трохи над піччю, старанно вишкріб гарячий попіл і, відчинивши кватирку, висипав його на вітер. Він якийсь час дивився у вікно, потім сказав Романові, що чекає його в себе через півгодини, і пішов.

— Дивно, — сказав Роман, дивлячись йому услід.

— Що — дивно? — запитав я.

— Все дивно, — сказав Роман.

Мені теж здавалася дивною і поява цього мертвого зеленого папуги, вочевидь, так добре відомого Янусові Полуектовичу, і якась аж надто незвичайна церемонія вогняного поховання з розвіюванням попелу за вітром, але мені хотілося розповісти про подорож до описуваного майбутнього, і я почав розповідати. Роман слухав украй розгублено, дивився на мене чужим поглядом, невпопад кивав, а потім раптом, сказавши:

«Продовжуй, продовжуй, я слухаю», поліз під стіл, витяг звідти кошик для сміття і почав порпатися у зім’ятому папері та уривках магнітофонної стрічки. Коли я закінчив розповідати, він запитав:

— А цей Сідловий не намагався подорожувати до описуваного сьогодення? Дк на мене, це було б значно кумедніше…

Поки я обдумував цю пропозицію і радів з Романової дотепності, він перевернув кошик і висипав його вміст на підлогу.

— У чому річ? — запитав я. — Дисертацію загубив?

— Ти розумієш, Сашко, — сказав він, дивлячись на мене невидющими очима, — дивовижна історія. Вчора я чистив піч і знайшов у ній обгоріле зелене перо. Я викинув його в кошик, а сьогодні його тут немає.

— Чиє перо? — запитав я.

— Ти розумієш, зелені пташині пера в наших широтах трапляються вкрай рідко. А папуга, якого щойно спалили, був зеленим.

— Що за дурниці, — сказав я. — Ти ж знайшов перо вчора.

— У тому й річ, — підтвердив Роман, збираючи сміття назад у кошик.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Вірші — фальшиві, ніхто не говорить віршами, крім бідля, коли він приходить зі святковим подарунком, або оголошенням про ваксу, або якогось там простачка. Ніколи не опускайтеся до поезії, хлопчику мій.

Ч. Діккенс

«Алдан» ремонтували всю ніч. Коли я наступного ранку заявився в електронний зал, невиспані злі інженери сиділи на підлозі і недотепно паплюжили Крістобаля Хозевича. Вони називали його скіфом, варваром і гуном, який дорвався до кібернетики. Розпач їхній був такий великий, що деякий час вони навіть прислухалися до моїх порад і намагалися їх виконувати. Але потім прийшов їхній головний — Саваоф Баалович О дій, — і мене відразу відсунули від машини. Я відійшов убік, сів за свій стіл і почав спостерігати, як Саваоф Баалович вникає в суть руйнувань.

Був він дуже старий, але міцний і жилавий, засмаглий, із блискучою лисиною, з гладенько виголеними щоками, у сліпучо білому костюмі. До цього чоловіка всі ставилися з великим пієтетом. Я сам колись бачив, як він упівголоса сварив за щось Модеста Матвійовича, а грізний Модест стояв, улесливо схилившись перед ним, і примовляв: «Слухаюся… Винуватий. Більше не повториться…» Саваоф Баалович випромінював жахливу енергію. Було помічено, що в його присутності годинники починають поспішати і розпрямляються треки елементарних часток, викривлені магнітним полем. І разом із тим він не був магом. В усякому разі, практикуючим магом. Він не ходив крізь стіни, ніколи нікого не трансгресував і ніколи не створював своїх дублів, хоча працював надзвичайно багато. Він був головою відділу Технічного Обслуговування, досконало знав усю техніку інституту і рахувався консультантом Кітежградського заводу маготехніки. Крім того, він займався найнесподіванішими і далекими від його фаху справами.

Історію Саваофа Бааловича я дізнався порівняно недавно. В незапам’ятні часи С.Б. Одін був провідним магом земної кулі. Крістобаль Хунта і Жіан Жіакомо були учнями його учнів. Його ім’ям заклинали нечисть. Його ім’ям опечатували посудини з джинами, Цар Соломон писав йому захоплені листи і будував на його честь храми. Він здавався всемогутнім. І от десь у середині шістнадцятого століття він воістину став всемогутнім. Провівши числове розв’язування інтегро-диференційного рівняння Вищої Досконалості, виведеного якимось титаном ще дольодовикового періоду, він здобув можливість творити будь-яке диво. Кожен із магів має свою межу. Одні нездатні вивести рослинність на вухах. Другі володіють узагальненим законом Ломоносова-Лавуазьє, але безсилі перед другим принципом термодинаміки. Треті — їх зовсім небагато — можуть, скажімо, зупиняти час, але тільки в рімановому просторі та ненадовго. Саваоф Баалович став усемогутнім. Він міг усе. І він нічого не міг. Тому що граничною умовою рівняння Досконалості виявилась вимога, щоб диво не чинило нікому шкоди. Жодній розумній істоті. Ані на Землі, ані в іншій частині Всесвіту. А такого дива ніхто, навіть сам Саваоф Баалович, уявити собі не міг. І С.Б. Одін назавжди залишив магію та став завідувачем відділу Технічного Обслуговування НДІЧАВО…

З його приходом справи інженерів швидко владналися. Рухи їхні стали осмисленими, злобні дотепи припинились. Я дістав папку з черговими справами і взявся до роботи, але прийшла Стеллочка, дуже мила кирпата і сіроока відьмочка, практикантка Вибігалли, і покликала мене робити чергову стінгазету. Ми зі Стеллою значилися у редколегії, де писали сатиричні вірші, байки та підписи під малюнками. Крім того, я майстерно малював поштову скриньку для заміток, до якої зусібіч зліталися листи з крильцями. Взагалі-то художником газети був мій тезка Олександр Іванович Дрозд, кіномеханік, котрий якимось дивом проник в інститут. Але він був фахівцем із заголовків. Головним