read-books.club » Дитячі книги » Стара фортеця 📚 - Українською

Читати книгу - "Стара фортеця"

194
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Стара фортеця" автора Володимир Павлович Бєляєв. Жанр книги: Дитячі книги / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 44 45 46 ... 69
Перейти на сторінку:
було видно, як спалахувала в саду блискавка, освітлюючи вологе листя яблунь та слив.

З кладовища одразу повіяло вогкістю. Закопавшись у сухе сіно, я чув, як злива періщила по схиленому листю, як великі дощові краплини, падаючи на землю, зачеплювали листочки чагарника, молоду зав'язь плодів на фруктових деревах і обвитий повитицею згорблений тин садиби Авксентія.

І в цьому нічному дощі, і блискавці, що раз у раз підпалювала зеленаво-синім полум'ям густе, чорне небо, і у важкому гуркоті страшного нічного грому, що стрясав мокру землю, було воднораз моторошне й веселе.

Розбуджений нічною грозою, я довго не міг заснути. Я згадав, що сталося за останній день, і було мені від цього радісно й ледь-ледь тривожно.

Тепер, думав я, обов'язково повинні прийти червоні. Якщо вони не прийдуть, ми загинули. Ні Котька Григоренко, ні його приятелі-скаути не подарують нам учорашнього наскоку.

Як воно їм зараз на полянці біля зламаного дуба? Навряд чи вони встигли піти звідти. Та й намочить же їх злива! Кілочки наметів поламані, брезентові полотнища позабризкувані вапном і порозкидані — ми здорово зруйнували скаутський табір, сховатися їм ніде.

А Марко Гржибовський? Ото лютує либонь, що ми в нього прапор його шпигунський забрали! Не вдалося Гржиновському навчити скаутів, як слід одним сірником розпалювати вогнище, не змогли вони дограти до кінця і в сищиків-розбійників, не поїли кулешу. Не врятував їх ні святий Юрій, ні богородиця. Марно вони співали свою хвалькувату пісню, вступаючи в Нагоряни.

Поливай їх, дощику, дужче, міцніше, нехай на все життя запам'ятають вони цей похід!

А ось мені та Куниці, Осьці й Маремусі, які хроплять поряд, добре. Ніяка злива не проб'є цю щільну, міцно зшиту стріху. Під ногами трохи колюче, давно скошене сіно, що п» хно лісовими полянами та ромашкою.

Кусючі билинки лоскочуть вуха та щоки, залазять у ніс, але я ліниво відстороняю їх і, припавши до м'якого товстенького Маремухи, обнявши його лівою рукою, стомлений І задоволений, міцно засинаю під цей радісний, теплий дощ.

Прокидаємося ми пізно.

Тихий ранок стоїть у саду. Подвір'я за типом уже все осяяне сонцем. Через відчинені двері клуні видно, як посвіжішало й ще яскравіше зазеленіло листя на деревах. Полив'яна макітра блищить на тину.

— Вставай, Петре! — штовхнув я під бік Маремуху. А він ще глибше закопався головою в сіно.

Я полоскотав Маремуху під пахвами, і тоді він схопився навколішки так швидко, що все сіно в клуні заворушилося.

— Вставай! Вставай! Сонько!

А він, наче на морозі, став швидко обома долонями розтирати свої рожеві вуха.

— А прапор наш промокнув — чув, який дощ уночі був? — потягаючись зо сну, сказав Оська.

— Не промокнув, я його під корінням закопав, — заспокоїв Оську Куниця й, схопившись за балку, як на турніку, піднявся вгору. Звідти, з-під кроков, посипалася дрібна порохня.

У дворі голосно заговорила з кимсь Оксана.

Ми вийшли до неї в двір і поздоровкалися. Якась літня зморщена жінка одразу ж пішла, а Оксана стиха поскаржилася нам, що в селі «ой, як неспокійно!». Тільки й розмов, що червоні близько. Ще на світанку селяни потай від старости погнали своїх коней за Мідну гору. Вони бояться, що коней можуть реквізувати для евакуації петлюрівців. Гомонять, що ще вночі петлюрівські роз'їзди позабирали всіх коней у Островчанах.

— Лихо мені з чоловіком, — сказала Оксана, — пішов, слова не сказав, господарство покинув, а я сама тут за все відповідай. Хотіла заховати у льоху кабанчика, а він виявився, лежить на глині й верещить. Певне, вивихнув ногу.

Вона розмовляла з нами так, наче ми були Авксентієвими приятелями. Ми співчутливо слухали її скарги, а самі думали: що ж нам робити? Кабанчик кабанчиком, а ось як нам бути?

Адже тут зараз нецікаво. Авксентій хитрий. Пішов тихцем до партизанів і покинув нас. А що як де-небудь під мостом уже починається бій? Тут же нічого не побачиш! Та ми не маленькі. Ми самі знаємо дорогу назад.

Ми вирішили повернутися в місто.

— Ходімо з нами, Осько, — запропонував я братові.

Але його мати суворо закричала:

— Нікуди він не піде! Не смій ходити! Тато велів йому залишатися дома. Сиди тут, Осько, хоч ти допоможеш по господарству.

Оська кисло скривився, але ослухатися материного наказу не посмів.

Нічого не вдієш. Підемо самі. А шкода!

Ми попрощалися з тіткою, міцно потиснули руки Осьці й вирушили в дорогу.

Йшли лісовим шляхом.

Добре в лісі після дощу!.

Прості лісові квіти пахнуть особливо сильно. Край шляху, де стелеться барвінок, визирають з-під кущів синенькі дзвоники, лісові фіалки, братки. В рожевих квітах шипшини гудуть бджоли. А як здорово співають десь угорі, на деревах, невидимі знизу пташки! Увесь ліс тремтить від їх дзвінкого співу.

На сірій вільшині тричі глухо прокувала зозуля — і затихла, мабуть почувши наші кроки. Ми йшли вологим тінявим шляхом, що його раз у раз перетинало оголене коріння дерев; ми перестрибували через калюжі, ноги ковзали й роз'їжджалися в різні боки.

Біля березового гаю я згадав, що Оська домовлявся сьогодні після полудня ділити з тутешніми хлопцями кошовий прапор. Ми ж маємо право також одержати по клаптю цієї здобичі, відібраної у наших ворогів.

— Візьмемо, хлопці, свою частку? — кивнув я на лощовину.

— Та цур йому, нехай Оська користується. Куди воно нам? — відмахнувся Куниця.

— Візьмімо, візьмімо! Даремно билися, чи що? — застрибав Маремуха.

Ага, більшість на моєму боці. Ми звертаємо до струмка. Маремуха розкопує обома руками землю. Я витягаю прапор з-під березового корча й струшую з нього липку глину. А все-таки дощ промочив прапор. Шовк змок і почорнів. Ну, як же тепер його ділити? Нас було душ із дванадцятеро, — якщо порізати прапор на дванадцять рівних клаптиків, кожний матиме по невеличкому, завбільшки з носову хустинку, клаптику шовку. А сільські хлопці похапали ж оті куці ланкові прапори. Якби не Куниця, — хтозна, оцей широкий кошовий прапор міг би залишитися в скаутів. Ми мнемо цілковите право взяти собі більше, ніж інші. А що як розпороти прапор пополам? Не довго думаючи, я дістав з кишені складаний ножик і, сунувши Маремусі край прапора, натягнув свій кінець і розірвав прапор пополам. Потім одірвав руками рештки бахроми й подав жовте полотнище Маремусі.

— А тепер як поділити? Клапоть жовтого й клапоть блакитного? Слід було інакше, ех ти! — похитав головою Куниця.

— Навіщо ділити? Ми візьмемо собі половину, та й по всьому, — заспокоїв я Куницю.

— Але ж нас трос!

Ач, якої заспівав! Хвилину тому фиркав — «не треба», а тепер очі розгорілися.

— А ми жеребок кинемо.

1 ... 44 45 46 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стара фортеця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Стара фортеця"