Читати книгу - "Аку-аку"

Мені важко було зрозуміти, як мешканці острова, розумні люди, можуть бути такі забобонні, аж поки я не порівняв їх з нашим власним світом. Мені доводилось чути про двадцятиповерхові будинки без тринадцятого поверху і про літаки, де за дванадцятим місцем зразу йшло чотирнадцяте. Отже, хтось вірить, що за числом тринадцять ховається злий дух! Дух без імені, який приносить нещастя! Залишається тільки назвати його злим аку-аку! Мені розповідали про людей, які бояться розсипати сіль, розбити дзеркало або вважають поганою прикметою, коли дорогу перебіжить чорна кішка. Такі люди вірять в аку-аку, вони тільки називають це інакше. То чи ж варто дивуватися, що жителі найвідлюднішого в світі острівця підозрюють своїх предків у. чарівництві і вірять, що ті у вигляді духів ходять серед своїх велетенських витворів, яких навіть ми, європейці, називаємо загадкою? Коли можна вбачати аку-аку в чорній шерсті спокійної свійської кішки, що сонячного дня весело перебігає дорогу, то як не уявити собі його серед черепів та скелетів у темних лавових тунелях острова Пасхи?

Забобонність на острові Пасхи вкорінювалась протягом поколінь. Я не врахував цього і зробив ту саму помилку, що й інші. Марно було гасити полум'я забобонності розумними доказами: вони не давали жодних наслідків. Справжній лісовий пожар гасять не водою, а зустрічним вогнем. Вогонь вогневі найгірший ворог, якщо його підкорити людині. Місцеві жителі успадкували віру в злих духів, які живуть і на землі і під землею; на острові були такі місця, куди люди взагалі не наважувались ходити, особливо вночі. Бургомістр і Лазарус розповіли мені, що страх — найбільше лихо острова. Я дуже багато думав про це і, врешті, прийшов до висновку, що смертельним ворогом забобону може стати тільки сам забобон. Коли остров'яни вірять у мій зв'язок з предками, то повинні також повірити, що тепер предки послали знак про те, що старовинні закляття й табу втратили силу. Цілу ніч я перевертався з боку на бік, обмірковуючи свій план. Івонна вважала його божевільним, але все ж таки погодилась, що варто спробувати.

Наступного дня я довго розмовляв на купі каміння з бургомістром і Лазарусом. Спочатку я розповів їм, що добре (і це була правда) знаю таємницю табу і що я перший відважився проплисти човном через Ваї По — підземне озеро в печері острова Фату-Хіва, оголошеній табу. Там я без жодних перешкод заліз у гробницю в зачарованому мурі пае-пае.

Бургомістр і Лазарус слухали мене, витріщивши очі: вони й гадки не мали, що, окрім їхнього острова, існують ще й інші місця, де є табу. Я досить добре знав усе про табу, щоб справити велике враження на своїх. друзів. Особливо схвилювали їх почуті мною від мешканці Фату-Хіви історії про різні нещастя, які сталися з людьми, що порушили табу своїх предків.

Бургомістр був білий, як полотно, і тремтів від страху. Нарешті він зніяковіло засміявся і признався, що після всього почутого і він затремтів, наче від холоду, хоч надворі жарко. Він відверто заявив, що в них на острові теж існує табу. І я почув історію про сім'ю, яка вся захворіла на проказу, про акулу, що одкусила комусь руку, про страшенну повідь, яка знесла в море очеретяну хатину разом з її мешканцями, про те, що багато людей збожеволіло, бо аку-аку колов і щипав їх щоночі за те, що вони порушили табу.

— Що ж сталося з тобою? — спитав Лазарус, аж палаючи з цікавості.

— Нічого, — відповів я.

Він був явно розчарований.

— Це тому, що в тебе є мана, — не здавався він. (Мана остров'яни називали магічну властивість, джерело надприродної сили).

— У сеньйора Кон-Тікі є не лише мана, — хитро зауважив бургомістр. — У нього є ще й аку-аку, який приносить йому щастя.

Я схопився за цю соломинку:

— І тому я можу сміливо зайти до печери, оголошеної табу, і зі мною нічого не станеться.

— З тобою то ні, а от з нами, коли ми покажемо печеру, станеться, — сказав Лазарус, показуючи на себе й загадково посміхаючись.

— З вами теж нічого не станеться, якщо ми будемо разом. Мій аку-аку дуже сильний, — пробував заперечити я.

Але Лазарус не вірив. Він вважав, що родинний аку-аку помститься йому, а мій аку-аку не зможе перешкодити цьому, навіть якщо захистить мене самого. А я нізащо, не знайду входу, хоч би й стояв так близько від печери, як зараз від Лазаруса.

— Лазарус належить до дуже значного роду, — похвалився бургомістр своїм другом. — Його рідня має багато печер, повних цікавих речей.

Лазарус гордо сплюнув.

— Але в мене теж є мана, — розповідав бургомістр, пишаючись своєю надприродною силою. — Мій аку-аку допомагає нам піднімати статую. В печері біля бухти Лаперуза в маленькій аху в мене є три аку-аку. Один із них зображений у формі птаха.

Тепер нам стало ясно, що ми всі три великі персони. Мої співбесідники почали один поперед одного хвалитися, хто краще знає, що приносить «добре щастя», а що «погане щастя». І тут виявилось, що я, сам про те не здогадуючись, витримав сьогодні іспит. Бургомістр сказав, що він бачив, як я вранці зав'язував вузол, коли закріплював намет, і переконався, що я людина обізнана, бо зав'язував вузол з правої руки, а не з лівої.

Скориставшись цією заявою, я зробив останню спробу. Я сказав, що, наскільки мені відомо, родинні печери оголосили табу тільки для того, щоб зберегти скульптури предків. Якщо фігури продавати туристам чи матросам, які не знають, що це таке, і з часом можуть їх повикидати, то це «погане щастя». Але коли фігурки потрапляють до рук ученого, і він забере їх для музею, то це принесе «добре щастя». Музей — це все одно, що церква: там люди тільки обережно ходять і дивляться, а скульптури закриті в скляних шафах, так що їх ніхто не може зламати чи викинути. Зате разом з фігурами підуть з острова злі духи і більше не будуть лякати людей.

Мені здалося, що мої слова більше вплинули на Лазаруса, і я не помилився. Тієї ж ночі хтось знову шкрябнув об стінку намету і пошепки покликав сеньйора Кон-Тікі. Цього разу прийшов не Естеван, а Лазарус. Він поклав передо мною мішок, у якому була старовинна плоска кам'яна голова з химерними рисами обличчя