Читати книгу - "Мертвим не болить"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я? А навіщо? Навіщо мені було їх забивати? Це не моя справа. У двадцятому сторіччі повний розподіл праці. У тому числі й на війні. Кому бігти в атаку, кому стріляти з гармати. Кому літати в небі. А інший всю війну просидів за столами в штабах або варив сталь. У кожного своя справа.
— Ваша була — судити?
— Ну і що ж? Судив.
— Нещасних за полон? Командирів, які не спромоглися взяти висоту, село? Лейтенантів за розмови? За вигаданий контакт із ворогом? За нічліг у одному й тому ж селі?
Я майже кричу. Щось у моїй поведінці свавільно виривається з-під контролю. Він насуплюється, совається на стільці, губи його викривилися:
— Бувало й таке. Карали й за це.
— І тепер ви не каєтеся?
Він підводить голову. В очах його застаріла, давня ненависть:
— У чім?
Ми вже вдвох кричимо. За сусіднім довгим столом повертаються у наш бік. У другому ряду оглядаються офіцери. Я рвучко піднімаюся з-за столу. У грудях знайома порожнеча і слабкість. Зала хитається. Я хапаюся за груди і, зачепившись за стілець, поспішаю до виходу.
Біля швейцара одягаються двоє молодих. Він старанно вкриває їй плечі плащем. Вона всміхається до нього в трюмо, я падаю поруч на стілець. Підлога пливе вбік, стіни коливаються. Серце рідко та лунко б'є у груди. Двоє залишають ресторан.
Старий швейцар спирається на стойку, зневажливо дивиться на мене. Я розумію його мовчазний докір і думаю, як недоречно це все! Не вистачає ще гепнутися тут та опинитися в лікарні. Ясно, скажуть — перепив...
— У вас випадково валідолу немає?
Швейцар, перш ніж відповісти, зітхає:
— А навіщо йому тут бути? Ресторан не лікарня,— бурчить він.— Можна пити, але треба й міру знати.
— Не в питві справа, батьку. Тут... понервувався...
— Дуже нервові стали,— недовірливо бурчить старий і йде в куток. Навряд чи він вірить мені, але незабаром повертається до стойки з якимсь скрученим папірцем. Поволі розгортає його і прокуреними рудими пальцями дістає біленький круглячок — таблетку.
— Що цё?
— А ти ковтни. Поможе, якщо того...
Подумавши, я ковтаю таблетку. У роті залишається неприємний металевий присмак.
— Ну, то як?
— Трохи відпускає. Серце, знаєте...
— Ет, серце, серце! — з мудрою старечою розважливістю напучує швейцар.— Серце — воно мотор. Зіпсується — і дуба даси. Не бережетеся ви, молоді.
— Не той час, щоб берегтися.
— Не той? А якого ж вам ще треба? Гроші є. Житло держава дає. Посади. Якого дідька ви ще хочете? Ми, бувало, у ваші роки — аби під'їсти... А ви?
— Бачите, коли наїсися нарешті, то захочеться й жити по справедливості.
— Справедливість! — з іронією каже швейцар і впирається в мене похмурим поглядом вицвілих очей: за життя він, мабуть, побачив чимало. — Он пополотнів як. Потом заллявся. Ось тобі й справедливість... Ти біля вікна сядь. Щоб повітря більше. З вітерцем воно легше буде.
Я пересідаю до вікна. Кватирка трохи прочинена. Нічний вітер злегка ворушить фіранку. За вікном неподалік на колії хрипко пахкає паровозик. На запасних довгі состави зелених вагонів. Кілька жінок зі шлангами миють їхні блискучі залізні боки. Через віадук, поспішаючи, проходять пішоходи. По той бік за станцією мерехтить довгий ряд вуличних ліхтарів. Десь далеко одиноким вугликом у світлуватому небі жевріє червоний вогник на заводському димарі.
Серце моє неохоче і важко вгамовується.
26
Степ у місячному сяйві, гуркіт танків, сморід від газування, колючий вітер в обличчя — і тепло. Так, тепло. Правда, лише ногам, бо густо віддає нафтовим духом крізь жалюзі. А втім, рай! Тільки треба втриматися, щоб не беркицьнутись: гойданка у танку хоч і м'яка, але розгониста.
І ми тримаємося за башту, учепившись руками за її поручні. На моїх колінах лежить голова Юрка, я однією рукою підтримую її, а німець — видно, що він перейнятий власним клопотом,— сидить збоку байдужий до нас усіх. Біля нього, притулившись до башти, стоїть Сахно. По боках та закрилках танка якісь скриньки (певно, снаряди), побіч мене слизька обкорована колода. Слідом гуркоче другий танк. Там Катя. Її коротенька постать ледь витикається з-за башти. Здається, нам врешті-решт пощастило — тепер ми вже вирвемося.
Але ми відстали від головної колони, і поспішаємо наздогнати її. Морозний вітер пекуче б'є в обличчя. Небо вгорі миготить міріадами зірок, а в самісінькій зоряній гущавині яскраво сяє місяць. Тіні від придорожніх стовпів різкі, сині, тягнуться аж до колій. Довкола видно далеко-далеко. У цій далечині позаду залишилися німці — над обрієм сиплються в ніч стрімкі блискавиці трас. Там бій. Там ті, що за наказом полковника лишилися на пагорбку за селом, щоб дати нам можливість вирватися з біди. Лише куди? Здається, ми їдемо на захід, значить, не в свій тил, а туди, глибше, в німецький. Це не радує і, зрозуміло, завдає нового клопоту. Але я не хочу поганою думкою забігати наперед: там військо, там сила бойових частин, там начальство й організованість, там не дадуть пропасти. Правда, німці від нас, певно, не відстануть. Вони оточені, також будуть прориватися туди, на захід.
Я відвертаюся від зустрічного вітру, глибше в комір втягую забинтовану голову, що затерпла від холоду. Але тоді заважає за спиною карабін. Я знімаю його і тужливо вглядаюся в далекі ознаки бою, що спалахують у нічному небі. А ми таки віддаляємося від того злощасного села. З могутнім ревом на підйомі танки минають степову балку, проскакують клин соняшнику, що залишився ще з осені. Іскри-трасери вдалечині поступово зникають, тільки зрідка черга невисоко злітає над краєвидом і гасне. Довкола ж спокійно, і все було б добре, якби не Юрко. Він непритомний. Я щільніше загортаю його в кожушок. Тіло його здається тут довгим та незграбним, чоботи мало не дістають до вихлопної труби. У такій гойданці, диви, щоб не ковзнуть на сніг. Хоч би живим довезти до якогось санбату. Хоч би встигнути... Наш танк тим часом вже доганяє колону, гойданка й штовханина уповільнюються. Несподівано до мене нахиляється й щось бурчить Сахно.
— Що?
— Кажу, приїдемо, підете зі мною! — гучніше кричить він просто в обличчя.
— Куди?
— Не має значення. Куди накажу.
Ну от тобі й радість! Не встигли вирватися з однієї біди, як попереду нова чекає. І, дивна річ, оці скупі слова Сахна тут вражають значно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертвим не болить», після закриття браузера.