Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він пішов до свого столу й важко, із зусиллям, сів на стілець. Обличчя його опинилося в світловому колі; воно було таке бліде, що здавалося прозорим, і крізь шкіру чітко прозирали вени. Нараз воно напружилось, і на нього лягла темна тінь смутку.
— Що це за місце? — спитав Торн.
— Стародавній Ізреєль, місто Мегіддо, — байдужо відповів старий. — Моя фортеця і моя в’язниця. Тут починалося християнство.
— Ваша в’язниця?.. — здивувався Торн.
— З погляду географії це справді самісінький осередок християнства. А тому, поки я тут, ніщо не може заподіяти мені шкоди… — Старий замовк, видимо чекаючи їхньої реакції.
На обличчях у Торна й Дженнінгса відбився крайній подив.
— Чи не могли б ви заплатити моєму посланцеві? — нагадав господар.
Торн сягнув рукою до кишені й видобув кілька банкнот. Араб схопив гроші і відразу зник, залишивши їх утрьох. У печері було холодно й вогко. Торн і Дженнінгс, щулячись і тремтячи, роззиралися навколо.
— На цьому майдані, — повів рукою Бугенгаген, — колись марширували римські воїни, а місцеві діди, сидячи на кам’яних лавах, вели розмови про народження Ісуса Христа. Те, що вони казали, було дуже ретельно записано тут, — він кинув пальцем на обриси будинків на стінах, — а потім зібрано в книги, що тепер відомі нам під загальною назвою Біблії.
Дженнінгс озирнувся на темний перехід позаду, і Бугенгаген помітив його погляд.
— Атож, тут ціле місто, — сказав він. — Тридцять п’ять миль з півночі на південь. Майже скрізь ще можна пройти. Але там нагорі ведуть розкопки, і від цього трапляються обвали. Коли докопаються сюди, тут залишиться купа руїн… — Старий замовк, як видно, з сумом уявивши собі такий кінець. — Одначе така вже людська природа, правда ж? Заведено вважати, що все видиме має бути на поверхні.
Торн і Дженнінгс стояли мовчки, намагаючись осягти розумом усе побачене й почуте тут, під землею.
— А той невеличкий священик? — спитав Бугенгаген. — Він уже помер?
Торн аж здригнувся на згадку про Тассоне і, переборюючи жах, відповів:
— Так.
— Тоді сідайте, містере Торн. Нам з вами треба братися до діла.
Торн не зрушив з місця, і старий перевів погляд на Джоннінгса.
— Ви нам пробачте, але про це має знати лише містер Торн.
— У цьому ділі ми з ним разом, — відказав Дженнінгс.
— Ні, на жаль, це не так.
— Це ж я його сюди привіз.
— Я певен, що він дуже вдячний вам за це.
— Торне!..
— Робіть, як він каже, — сухо кинув Торн.
Дженнінгсове обличчя викривилось від образи.
— То де, в біса, мені на нього чекати?
— Візьміть одну лампу, — відповів Бугенгаген.
Дженнінгс мусив скоритися. Гнівно зиркнувши на Торна, він одчепив з гачка лампу й рушив до темного переходу.
Запала ніякова пауза. Старий підвівся з-за столу й чекав, поки затихне вдалині Дженнінгсова хода.
— Ви йому довіряєте? — спитав він Торна.
— Так.
— Не слід довіряти нікому.
Бугенгаген одвернувся, понишпорив у шафі, вирубаній просто в кам’яній стіні, і дістав щось загорнуте в цупку матерію.
— А вам? — спитав Торн.
Старий повернувся до столу й розгорнув матерію. Там лежало сім стилетів, що холодно зблиснули в світлі ламп. Довгі й вузькі, з руків’ями, вирізьбленими із слонової кістки. Кожне руків’я — фігурка розп’ятого Христа.
— Ось їм довіряйте, — сказав Бугенгаген. — Тільки вони можуть вас урятувати…
У переходах панувала замогильна тиша. Дженнінгс, пригнувшись, поволі посувався вперед. Просто над головою в нього нависала нерівна, потріскана кам’яна стеля. Він з острахом вдивлявся у темряву поза межі світла від лампи, що її ніс у руці. Йому ввижалися стіни будинків, поглинутих землею, замуровані в каміння кістяки, що, здавалося, от-от зведуться з кам’яних стічних рівчаків, які пролягали обабіч стародавньої вулиці. Дженнінгс пробирався далі, і перехід попереду помалу звужувався…
Лампи у великій печері неначе примеркли. Торн із жахом дивився на стіл. Сім стилетів стояли тепер сторч у формі хреста.
— Це треба зробити на освяченій землі, — майже пошепки настановляв його старий. — На землі, що належить церкві. І окропити його кров’ю Божий вівтар…
У цілковитій тиші було виразно чути кожне слово, але він не спускав очей з Торна, аби мати певність, що той усе розуміє.
— Кожне лезо має бути ввігнане аж до руків’я, до ніг Христових… і то в такий спосіб, щоб вони утворили хрест… — Вузлувата стареча рука простяглась уперед і з видимим зусиллям витягла з дерева лезо ножа, що стримів посередині. — Оцей, перший, кинджал — найважливіший. Він уриває тілесне життя і являє собою центр хреста. Інші ножі припиняють життя духу, і бити ними треба такою-от чергою… — Старий мовчки показав і знову звів очі на Торна. — Ви повинні діяти безжально, — мовив він. — То не людське поріддя.
Торн хотів щось сказати, але не зміг. А коли опанував свій голос, він прозвучав хрипко, низько, мов чужий, і за кожним словом зривався від хвилювання.
— А що, як ви помиляєтесь?.. — запитав він. — Може, він не…
— Помилитися тут неможливо.
— Має ж бути якийсь доказ…
— На ньому є родимий знак. Три шістки.
Торнові знов одібрало голос.
— Ні, — ледь чутно прохрипів він.
— Так сказано в Святому Письмі. Цим знаком позначено всіх апостолів сатани.
— Але в нього немає знака!..
— «Хто має розуміння, той нехай злічить число звіра… число його — шістсот шістдесят шість», — говорить Одкровення.
— Кажу ж вам, нема в нього такого знака!
— Не може не бути.
— Та я ж сам його купав. Я знаю кожну цяточку його тіла.
— Знак не на відкритому тілі. Шукайте його під волоссям. Адже хлопчик народився з буйною чупринкою, хіба не так?
Торн пригадав ту хвилину, коли вперше побачив немовля. Пригадав і те, що дуже здивувався, побачивши, яке в нього довге й густе волосся.
— Поголіть йому голову, — порадив Бугенгаген, — і ви побачите під волоссям цей знак.
Торн заплющив очі й схилив голову на руки.
— Від самого початку ви повинні позбутися найменших вагань.
Торн похитав головою. Душа його не приймала такого.
— Ви маєте якісь сумніви щодо цього? — спитав Бугенгаген.
— Не знаю… — зітхнув Торн.
Старий відхилився назад і пильно поглянув на нього.
— Ненароджену дитину вбито, як і було проречено. Ваша дружина загинула…
— Але ж і це — дитина!
— Вам потрібні ще якісь докази?
— Так.
— То ви їх матимете, — сказав Бугенгаген. — Але затямте: вам належить вірити. Без віри ви не здужаєте. Якщо засумніваєтесь, вони здолають вас.
— Вони?
— Ви казали, в домі є якась жінка… Прислуга, що доглядає дитину.
— Еге ж, місіс Бейлок…
Старий наморщив лоба, а тоді кивнув головою, неначе щось пригадавши.
— Насправді
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фантастика Всесвіту. Випуск 4», після закриття браузера.