Читати книгу - "Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів]"

є одним із чинників формування права. Право закріплюється в законодавстві, яке виражає державну політику. Законодавство встановлює правові форми здійснення політики і у свою чергу сприяє проведенню певної політичної лінії. У перекладі з грецької слово «політика» (politika) означає державну або громадську справу, сутністю якої є визначення форм, завдань, змісту діяльності держави. Термін «політика» має широкий спектр значень: улаштування державної влади, вираз економіки, мистецтво спільного життя, сукупність настанов та мета різних соціальних груп і практичних дій у досягненні цієї мети, мистецтво досягнення можливого і необхідного, участь у справах держави для досягнення соціальної згоди та ін.

У найширшому значенні поняття «політика» — це відносини між державними утвореннями, великими соціальними групами, етносами, націями, верствами населення, класами, конфесіями, партіями, громадськими організаціями з приводу тих чи інших соціальних подій.

Названі соціальні суб’єкти реалізують власні інтереси як у політичних, так і в неполітичних формах. При цьому все, що хоч якось пов’язане з питаннями завоювання влади, її відмежування і взаємодії з державою, несе в собі політичний зміст. Центральним елементом втілення тих чи інших інтересів у життя є державна влада, тому політична боротьба ведеться за вплив на державну владу або за її завоювання.

Держава прагне шляхом ухвалення відповідних правових рішень впливати на перебіг політичних подій. Виконуючи політичні вимоги, вона знижує тиск політичних рухів (наприклад, встановлює мінімальний розмір оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, що забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму). За умов демократичної організації суспільства учасники політичних відносин поставлені в рівні рамки правового спілкування. Це дає змогу підтримувати баланс різних соціальних сил у стані конструктивної взаємодії.

Історія людства, так само як і практика сучасного державно- правового будівництва, демонструє чимало прикладів домінування політики над правом, проведення її в позаправових формах. У деспотичних державах Давнього Сходу (Єгипет, Вавилон), давніх державах Індії і Китаю, монархіях періоду абсолютизму, теократичних монархіях Азії і Північної Африки, радянському суспільстві пріоритет політики над правом забезпечувався відповідно обожнюванням волі правителя, свавіллям феодальної верхівки, спільними актами партійних і державних органів. Політичне насильство ставало змістом законів, звичаїв, прецедентів судових органів, законодавчі акти нерідко набували неправового змісту.

Співвідношення між політикою і правом істотно змінилося в період буржуазних революцій і формування громадянського суспільства в Європі та Північній Америці, коли поряд із ідеями рівності, прав і свобод людини сформувався принцип верховенства права, його пріоритету над державою, обмеження свавілля політичної влади правами людини. Закони, що ухвалюються парламентом, набувають правового змісту, обов’язкового для виконавчої і судової гілок влади. Таким чином, співвідношення політики, права та законодавства залежить від ступеня розвитку громадянського суспільства, його можливості впливати на формування політичного курсу держави та додержання прав і свобод людини.

З огляду на викладене можна визначити такі напрямки взаємодії політики і права, що виражаються в єдності, розбіжності, взаємопід- тримці, протиборстві, солідарності.

Право і політика мають єдине джерело розвитку і функціонування — суспільні відносини і передусім відносини власності, на підставі яких виникають політико-правові зв’язки. Право виражає міру (межі) свободи та рівності учасників суспільних відносин, включаючи політичні відносини між соціальними групами, партіями, націями, станами з приводу здійснення політичної влади, що складаються об’єктивно впродовж розвитку суспільних відносин.

Право і політика мають нормативну природу. Вони формуються у вигляді визначення напрямків діяльності (політика), прав і обов’язків суб’єктів суспільних відносин (право). Проте на відміну від правових політичні норми не завжди містять ознаку формальної визначеності і можуть бути закладені в політичних поглядах, ідеях, уявленнях політичних діячів. Усі політичні норми, ідеї, програми знаходяться у співвідношенні конкуренції, в той час як у системі права всі норми підпорядковуються тим, які мають найвищу або вищу юридичну силу.

Право і політика у своїй основі містять загальні принципи функціонування і цінності орієнтації, що відбивають інтереси і потреби соціальних суб’єктів. Ця обставина робить законодавство як форму виразу права засобом захисту інтересів суспільства. Шляхом прийняття нормативних актів реалізується міжнародна, національна, культурна, екологічна, економічна та інша державна політика. При цьому кожна держава існує в межах певних міждержавних політичних відносин.

У праві закріплюються політичний устрій суспільства, політичні права і свободи громадян, механізм функціонування політичних інститутів, причому, як правило, в нормативних актах, що мають вищу юридичну силу в системі законодавства: конституціях або конституційних законах. В умовах, коли панує принцип верховенства права, будь-які дії суб’єктів політики повинні підкорятися його вимогам. Отже, не право підпорядковується політиці, а політика в особі держави і всіх інших суб’єктів політичної системи підпорядковується праву. Тільки на такій основі держава може через законодавство впливати на політичний розвиток.

§ 4. Право і релігійні норми

Іноді розрізняють вторинні (змішані) нормативні структури, до яких належать релігійні норми, що поєднують в собі риси і моральних, і корпоративних норм. З початку існування людства відомо приблизно 50 тис. різноманітних великих і малих релігій, в кожній з яких виникали власні релігійні норми. Ці норми регулюють ставлення віруючих до Бога, церкви, віруючих між собою та до представників інших конфесій.

Найбільш відомі світові релігії — християнство, іслам, іудаїзм, буддизм — справили значний вплив як на духовну та моральну сфери життя суспільства, так і на розвиток правових систем багатьох держав. У більшості священних книг — Біблії, Талмуді, Корані — певні релігійні положення мають ознаки правових норм: не вбий, не вкради, поважай своїх батьків, не заздри, не свідчи неправдиво тощо. Крім того, в них формулюються правила поведінки, подібні на кримінально- правові, цивільно-правові, процесуальні. На початкових етапах розвитку людства норми права не відокремлювались від релігійних і були з ними тісно пов’язані — норми права являли собою водночас і релігійні закони. Пізніше, у процесі розвитку суспільства, правові норми стали відокремлювати від «суто релігійних».

Розмежування між нормами права і релігійними нормами можна здійснити за такими ознаками.

По-перше, релігійні норми базуються на внутрішньому авторитеті — голосі сумління, а правові — на зовнішньому, оскільки вони захищені державою.

По-друге, за способом встановлення та закріплення: релігійні норми виникають в процесі історичного розвитку суспільства протягом досить тривалого часу та фіксуються в усній або письмовій формі; норми права встановлюються за спеціально створеною процедурою і набувають формального виразу в нормативних актах та приписах, які походять від держави, — законах, указах, постановах, наказах, інструкціях та ін.

По-третє, релігійні норми адресовані віруючим відповідної конфесії, а правові — всім членам суспільства і мають ознаку загальнообов’язковості, незалежно від згоди або визнання їх з боку суб’єктів права.

По-четверте, в релігійних нормах приписується внутрішня поведінка, яка може виявлятися й у зовнішніх вчинках, а в праві — зовнішня,