Читати книгу - "Бляшаний барабан"

й блискучі, але жодне скляне око на нього не блимало. А він узяв і закричав. У який бік він кричав, яка відстань його вабила? Може, тут належало свідомо продемонструвати те, що на горищі, після отого супчику на цегляному борошні, він просто так, навмання пустив ширяти понад дворами? В яке скло націлявся Оскар? Над яким склом — а йшлося ж бо лише про скло — Оскар хотів провести експеримент?

Це Міський театр, отой драматичний кавовий млинок своїми вікнами, осяяними призахідним сонцем, притяг до себе мої своєрідні, я б навіть сказав неприродні звуки, вперше випробувані в нас на горищі. Прокричавши кілька хвилин і сяк і так, але нічого не домігшись, я видав нарешті майже нечутний звук, і Оскар з радістю, майже по-зрадницькому гордо міг доповісти собі: двом середнім шибкам у лівому вікні фойє довелося навік забути про призахідне сонце, обернувшись на два чорні квадрати, що їх належало якомога скоріше засклити.

Лишалося тільки закріпити успіх. Я виявляв себе, як ото сучасний художник демонструє свій своєрідний, знайдений внаслідок багаторічних пошуків стиль, даруючи враженому світові цілу серію однаково прекрасних, однаково сміливих, однаково цінних, а нерідко й однакових завбільшки продуктів своєї творчої манери.

Не минуло й чверть години, і мені пощастило лишити без шибок усі вікна у фойє і декотрі двері. Перед театром зібралася збуджена, як було видно згори, людська юрба. Роззяви знаходяться завжди. На мене прихильники мого мистецтва глибокого враження не справили. Зате Оскара вони спонукали діяти ще суворіше, ще формальніше. Я саме хотів був удатися до ще одного експерименту, ще сміливішого — оголити потаємну суть речей, тобто через тепер відкрите фойє, крізь замкову щілину в дверях ложі послати до ще темної глядацької зали особливий крик, що мав вразити гордість усіх власників абонентів — театральну люстру з усіма її шліфованими, дзеркальними дармовисиками, на яких переливається світло, аж раптом у юрбі перед театром в око мені впав костюм іржавого кольору: матуся поверталася з кав'ярні «Вайцке», посмакувавши кавою й лишивши там Яна Бронського.

Сказати правду, попередні рази Оскар посилав свій крик і в ту розкішну люстру. Одначе успіху він, схоже, не домігся, бо другого дня газети написали тільки про те, що в театрі невідь-чому порозліталися на друзки шибки у вікнах фойє і в дверях. У наукових та напівнаукових дослідженнях на літературних шпальтах денних газет ще кілька тижнів можна було вичитати просто-таки неймовірні нісенітниці. А «Останні вісті» навіть натякали на якесь космічне проміння. Працівники обсерваторії, тобто висококваліфіковані фахівці, інтелектуали розмірковували про плями на Сонці.

Я тоді якомога швидше, як тільки міг робити це на своїх куценьких ногах, скотився крученими сходами вниз і, трохи захекавшись, пірнув у юрбу перед театром. Матусин осінній костюм іржавого кольору поблизу ніде не яскрів — певно, вона вже пішла до Маркуса й розповідала в крамниці про шкоду, якої завдав мій голос. А Маркус, хто і мій так званий запізнілий розвиток, і алмаз у моєму голосі сприймає як щось цілком природне, ворушить, гадав собі Оскар, кінчиком язика та потирає жовтувато-білі долоні.

Та щойно я ступив до крамниці, перед моїми очима постала картина, що відразу змусила мене забути про спів, від якого на відстані розлітаються шибки. Сиґізмунд Маркус стояв навколішках перед моєю матусею, а всі плюшеві іграшки — ведмедики, мавпочки, собачки, навіть ляльки з очима, що самі заплющуються, а також пожежні машинки, й коні-гойдалки, й усі блазні, які стерегли крамницю, здавалося, ось-ось теж попадають услід за господарем навколішки. Сам він стискав в обох долонях, бурі плями на другому боці яких були порослі світлим пушком, обидві матусині долоні, й плакав.

Матуся також мала вигляд поважний, відповідно до ситуації.

— Не тут, Маркусе, — казала вона, — прошу вас, не тут, не в крамниці.

Але Маркус не вгавав, і я повік не забуду його благального й воднораз театрального голосу, який промовляв:

— Не робіть цього більше з Бронським, адже він служить на пошті, а вона польська, і це, кажу я вам, добром не скінчиться, бо він з поляками. Не ставте на поляків, ставте, коли вже хочете ставити, на німців, бо вони піднімуться — не сьогодні, то завтра. Вони вже й тепер знов пішли вгору, їх уже видно, а пані Аґнес і досі ставить на Бронського. Якби ви ставили бодай на Мацерата, за яким ви заміжжю, то було б іще сяк-так. Чи, якщо ваша ласка, то, кажу ж, ставте на Маркуса й ідіть за Маркуса, бо він охрестився лишень недавнечко. Їдьмо до Лондона, пані Аґнес, там у мене свої люди, і папери є на той випадок, якщо ви згодитесь поїхати. А як не хочете з Маркусом, бо гребуєте ним, то що ж, гребуйте. Але він просить вас від щирого серця: не ставте більше на отого навіженого Бронського, який стирчить на Польській пошті, хоч Польщі скоро гаплик, бо скоро прийдуть вони, німці!

Та саме тієї миті, коли вже й матуся, вражена стількома можливостями й неможливостями, ладна була вдаритися в сльози, Маркус помітив у дверях крамниці мене й, пустивши одну матусину руку, промовисто показав п'ятірнею в мій бік:

— Ну ось, коли ваша ласка, його ми теж візьмемо з собою до Лондона. Він житиме там, як маленький принц! Як маленький принц!

Нарешті й матуся перевела погляд на мене й спромоглася ледь усміхнутись. Може, вона згадала про те, що в Міському театрі вікна у фойє зосталися без шибок, а може, її трохи розважила думка про оте велике обіцяне місто, Лондон. На превеликий мій подив вона, однак, похитала головою і недбало, немовби відмовлялася від запрошення до танцю, промовила:

— Дякую вам, Маркусе, але нічого не вийде, справді нічого не вийде... Через Бронського.

Для Маркуса дядькове ім'я пролунало, мов сигнал, тож він одразу підхопився на ноги, перегнувся, мов складаний ножик, у поклоні, й проказав:

— Ви вже даруйте Маркусові, я б одразу мав здогадатися, що нічого не вийде саме через нього.

Коли ми вийшли з крамниці в Цойґгауз-пасажі, Маркус, хоч до вечора було ще й далеко, замкнув її знадвору й провів нас до зупинки п'ятого трамвая. Перед Міським театром усе ще стояв гурт перехожих і кілька поліцейських. Однак страху я не відчував і про свої перемоги над склом уже майже забув. Маркус нахилився до мене й прошепотів радше до самого себе, ніж до нас:

— До чого тільки він не вдатний, цей Оскар! І