Читати книгу - "Соловей"

Біля неї зупинилося поліцейське авто. З нього вийшов жандарм у плащі. У руках він тримав білу палицю.

— Гадаєте, мені сьогодні знадобиться парасолька?

Ізабель аж підскочила. Вона надто захопилася полісменом, який тепер переходив дорогу і прямував до жінки, що вийшла з кафе.

— Д-думаю, сьогодні буде сонячно, — відповіла вона.

Чоловік схопив її за передпліччя, стиснувши його, мов у лещатах (влучнішого слова годі було й дібрати), і повів вулицею, яка раптом спорожніла. Неймовірно, але поліцейська машина змусила парижан зникнути. Ніхто не хотів бути заарештованим чи стати свідком чийогось арешту.

Ізабель намагалась роздивитися чоловіка, але вони йшли надто швидко. Вона кинула оком на його черевики, які стукотіли по тротуару: стара шкіра, подерті шнурки, дірка біля великого пальця лівої ноги.

— Заплющ очі, — сказав він, коли вони переходили дорогу.

— Навіщо?

— Роби, що кажу.

Хоч Ізабель була не з тих, хто сліпо корився наказам, але вона так сильно хотіла бути частиною їхнього руху, що послухалася. Вона заплющила очі й рушила далі, спотикаючись через власні ноги.

Нарешті вони зупинилися. Він чотири рази постукав у двері. Потім вона почула кроки, двері різко відчинилися, і їй в обличчя дмухнув їдкий запах тютюнового диму.

Лише тепер вона збагнула, що їй могла загрожувати небезпека.

Чоловік затяг її всередину, і двері зачинилися.

Ізабель розплющила очі, хоч їй і не дозволяли цього робити. Мабуть, краще було одразу показати свій характер.

Вона не одразу розгледіла кімнату. Тут було темно, а повітря здавалося важким від диму. Усі вікна закривали фіранки. Єдиним джерелом світла була гасова лампа, яка відчайдушно боролася з тінями й димом.

Троє чоловіків сиділи за дерев’яним столом перед переповненою попільничкою. Двоє були молодими. На них були латані жакети й заношені штани. Посередині вмостився худющий старий із вощеними сивими вусами. Дівчина його впізнала. Біля стіни стояла жінка, яка була зв'язковою Ізабель. Вона була одягненою в чорне, наче вдова, і палила цигарку.

— Мсьє Леві? — звернулася вона до старого. — Це ви?

Він зняв дірявий берет зі своєї лисої голови і стис його в руці.

— Ізабель Розіньйоль.

— Ви знаєте цю жінку? — спитав один із чоловіків.

— Я був постійним клієнтом книжкової крамниці її батька, — відповів Леві. — Я чув, що вона імпульсивна, недисциплінована й чарівна. Зі скількох шкіл тебе виключили, Ізабель?

— Як сказав би мій батько, їх було надто багато. Утім, яка тепер користь від знання того, де має сидіти другий син посла під час прийому? — парирувала Ізабель. — І я досі чарівна.

— І досі така ж прямолінійна. Гаряча голова і необдумані слова можуть убити всіх у цій кімнаті, — сказав він обережно.

Ізабель зрозуміла свою помилку й кивнула.

— Ти дуже молода, — сказала жінка в чорному, видихнувши дим.

— Уже ні, — відповіла Ізабель. — Сьогодні я навмисне вдяглася так, щоб здаватися молодшою. Хто запідозрить дев’ятнадцятирічну дівчину в чомусь незаконному? Хто, як не ви, має знати, що жінка здатна на те ж, що й чоловіки.

Мсьє Леві уважно її роздивлявся.

— Наш друг дуже тебе хвалив.

Генрі.

— Він каже, ти кілька місяців розповсюджувала наші брошури. За словами Анук, учора ти теж гідно трималася.

Ізабель глянула на жінку, Анук, яка ствердно кивнула.

— Я зроблю все заради нашої справи, — сказала Ізабель. Вона застигла в передчутті. Їй ніколи не спадало на думку, що незважаючи на шлях, який вона подолала, їй могли відмовити в долученні до організації людей, які мали спільну з нею мету.

Нарешті мсьє Леві сказав:

— Тобі знадобляться фальшиві документи. Нове посвідчення особи. Це ми тобі зробимо, але потрібен час.

Ізабель полегшено видихнула. Її взяли! Вона відчувала своє покликання. Нарешті вона робитиме щось важливе. Вона знала, що це станеться.

— Поки що нацисти настільки зарозумілі, що не вірять, буцімто опір їм може бути успішний, — сказав Леві. — Але вони зрозуміють… і тоді небезпека для нас зросте. Ти не повинна нікому казати про зв’язок із нами. Нікому. Зокрема своїй родині. Це заради них самих і заради тебе.

Для Ізабель не становило складнощів приховувати свою діяльність. Нікого особливо й не хвилювало, куди вона ходила і що робила.

— Ясно, — сказала вона. — То… що я маю робити?

Анук відійшла від стіни й перетнула кімнату, переступивши через стос брошур на підлозі. Ізабель не могла як слід роздивитися заголовок. Там було щось про бомбардування військово-повітряними силами Британії Гамбурга й Берліна. Вона залізла в кишеню та дістала маленький, завбільшки з колоду карт пакунок, загорнутий у папір і обв’язаний мотузкою.

— Ти маєш доставити це в тютюнову крамницю в старому кварталі Амбуаза. У ту, що неподалік від замку. Це потрібно зробити до завтра, до четвертої години пополудні, — вона простягнула Ізабель пакунок і половину розірваної банкноти номіналом у п’ять франків. — Дай продавцеві банкноту. Він покаже іншу половину, тоді віддай пакунок і йди. Не озирайся. Не говори з ним.

Узявши пакунок і банкноту, вона почула різкий і короткий стукіт у двері. У кімнаті одразу зависла напруга. Усі дивились один на одного. Ізабель згадала, яка небезпечна ця робота. За дверима міг бути полісмен чи нацист.

Постукали ще тричі.

Мсьє Леві спокійно кивнув.

Двері відчинились, і в кімнату зайшов гладкий чоловік. Його голова нагадувала яйце, а обличчя вкривали старечі цятки.

— Я знайшов його, коли він блукав неподалік, — сказав старий і затяг усередину британського пілота у формі.

— Боже мій, — прошепотіла Ізабель. Анук похмуро захитала головою.

— Вони всюди, — пошепки мовила Анук. — Падають із неба, — вона силувано всміхнулася. — Утікачі з німецьких в'язниць, збиті льотчики.

Ізабель не відводила погляд від пілота. Усі знали, яким було покарання за допомогу британським військовим. Про це красномовно говорили оголошення по всьому місту: ув’язнення або смерть.

— Знайдіть йому якийсь одяг, — сказав Леві.

Старий почав щось говорити льотчику, але той, вочевидь, не розумів французької.

— Зараз вони знайдуть для вас одяг, — пояснила Ізабель.

У кімнаті запанувала тиша. Вона відчувала, що всі дивляться на неї.

— Ти говориш англійською? — тихо спитала Анук.

— Досить непогано. Два роки в швейцарському пансіоні.

Знову тиша. Тоді заговорив Леві:

— Скажи пілотові, що ми сховаємо його, поки не придумаємо, як йому вибратися з Франції.

— Ви це можете? — сказала Ізабель.

— Не тепер, — відповіла Анук. — Тільки цього йому не кажи. Просто поясни, що ми на його боці, і він у відносній безпеці. І скажи, що він