Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

— Вітаю вас обох, — утішилася Естер, — дуже гарна новина для початку року.

— То нам Бог розв’язав мішок із вашим приходом, — пожартував Степан. — Війна закінчиться, буде з ким і на риболовлю ходити, і в шахи грати. Ще мусиш, мати, для себе постаратися, щоб і тобі було веселіше ткати і по хаті поратися…

— Дядьку Степане, а що там чувати, коли війна вже закінчиться?

— Не знаю, Давидку, у нас про те зась: ні радіо, ні газети. Але одне добре для нас я спостеріг: менше вже по дорозі їдуть на схід, усе тепер більше на захід валять, і то добре потріпані й танки, і машини, і поранених багато. І лиця вже не такі гонорові, як на початках, людського виразу більшість набула — обламався, видно, їх план… Та й жужиків їхніх менше на схід летить… Так що все має бути добре. Ну, мати, давай, заводь коляду…

І знову потягнулися довгі дні в темряві підземелля. Давид уже перечитав усі книжки, які тільки зміг дістати в окрузі Степан, перерозв’язував усі задачі з фізики й математики, які були в товстому підручнику; добре вправлявся в латині й польській мові, у перервах між заняттями вирізав шахові фігурки з липи. Естер утішалася успіхам сина й підбадьорювала його добрим словом.

— Мамо, ми тут як у тюрмі! Тільки в тюрмі хоч знають, за що сидять та коли їх випустять…

— Сину мій любий, ну яка тюрма, що ти говориш! У тюрмі сидять люди, що вчинили якийсь гріх, у нас же гріха нема. Ти подивися на нас із кращого боку: ми як ті відлюдники, що пішли в пустелю чи в печеру в пошуках себе — роздумувати над життям, молитися, вдосконалюватися… Хіба ж ні?

— Так, мамо, ти в мене дійсно великий мислитель, — відлягло від серця Давидові.

— Ти ж тепер зможеш бачити, де добро, а де зло, цінуватимеш головні речі в житті: дружбу, витримку, людяність, повагу. Ти пройшов таку важку дорогу приниження й виживання, що ніколи не штовхнеш на неї інших і не будеш байдужим тоді, коли хтось намагатиметься знову повернути світ на неї, чи не так?

— Ні, звичайно, не буду. Це є дуже-дуже важка дорога. І якби не ти, мамо, ми б і загинули на ній…

— Так що, сину, витримаємо ще трохи?

Давид мовчки обняв матір у відповідь.

Уже втретє вигнанці-відлюдники їли паску — третій Великдень у сховку.

— Мамо, а як ти думаєш, Ісус Христос, у якого вірять християни, відрізняється від нашого Бога, іудейського?

— Бачиш, сину, це дуже важко сказати. Може, деяким людям належна уява дає змогу повірити у вищу силу, просто повірити, без видимих на те доказів. Ніхто ж не мучив Мойсея розпитуванням про зовнішність Бога, коли він давав йому Тору. Не знаю навіть чому. Напевне, щоб не відволікати увагу на дрібниці… бо, порівняно із Заповідями Божими та їх тлумаченням, це була дрібниця. Коли ти бачиш могутнє дерево, мало уваги звертаєш на те, якої форми в нього листочки. Та для частини людей замало лише слова, вони хочуть більш зримих доказів, і їх дав Христос, чим залучив мільйони до законів Божих — він зробив дуже велику справу… Вони ж і для нас, і для християн одинакові. Маємо втішатися, що він був вибраний син єврейського народу… Він поніс велику місію світом — світло божого слова… Хоча, щодо зримого образу… Ти ж пам’ятаєш, як написано в Торі: «І промовив Господь до Мойсея: «Ось Я до тебе прийду в густій хмарі, щоб чув народ, коли Я говоритиму з тобою, і повірив тобі навіки!» — то й нашим предкам, виявляється, теж потрібне було зриме підтвердження Бога…

— Так, мамо, — Давид взяв Біблію, що лежала між його книжками. — Зараз… Ось, ось воно тут так і написано… Наша ж Тора є частиною Біблії… То його ніхто не бачив, виходить, — задумався хлопчина. — Але ж істини, які ніс Христос, такі ж… То ми такі різні, як брати одного батька?

— Основи людяності для всіх і справді однакові, Давиде. І не важливо, яке ім’я в Бога, який його вигляд. Важливим є його слово, яке впало в людські душі, і проросло сходами людяності, і відділило нас від світу тваринного егоїзму. А свобода вибору, якої не мають тварини, — це великий його дарунок…

— Бо він підводить нас до правильного розуміння світу…

— Або дарує частині людей великі проблеми від іншої групи, що відірвала від своєї свободи вибору закони буття, — усміхнулася Естер, — але саме так світ і йде вперед…

— Якийсь парадоксальний цей світ, мамо…

Після Зелених свят Естер прийняла на світ другого хлопчика Марії. Утішена Марія була засмучена лише одним: що не можна повідомити батьків про таку радість.

— Ось, дивися, Естер, єдиний лист, який мені прийшов від тата, — дістала з-за образів дорогу пам’ятку: на пожовтілому аркуші виділялося лише два речення, перше й останнє, а решту чорною тушшю закреслив цензор: «Доброго дня, дорогі наші Марійко, Степане, Мар’янко!.. А так у нас усе добре…» То є великий мій біль, Естер.

— Я тебе розумію, Маріє. Та в тебе є хоч надія, що вони повернуться, бо живі. А в нас — нікого, зовсім нікого.

— Не кажи так, — Марія обняла Естер. — Ви нам тепер рідні, — трохи помовчала й додала: — А чи приїдуть мої? Я вже й не знаю, якої влади хочу. Бо як вернеться та, що випхала моїх до Сибіру, то й сподіватися на повернення марно…

У липні щось у війні змінилося: гуркіт близької лінії фронту доносився навіть у підземелля. І ось настав той святий день, коли можна було без страху вийти і, як решті людей, подивитися на сонце й на красу всього білого світу. Змужнілий Давид до болю в очах дивився на сліпуче сонце: за вісімсот тридцять два дні темряви й майже тваринного існування він став зовсім іншою людиною. Він знав, чого він хоче, куди йтиме, що зробить у житті. А чого — не робитиме ніколи… Там, унизу, він осмислив інше сонце світу й виніс його з підземелля у своїй душі. Посивіла Естер із незмінною усмішкою насолоджувалася красою вже не цвинтарних, завжди чорно-білих, а домашніх оранжевих настурцій та веселкових майорів біля хатини і милася, милася… наче хотіла змити майже трирічний наліт темряви й тваринного запаху. Вона вистояла, вона змогла врятувати своїх дітей, бути їм опорою. Її опора була в неї всередині — це віра в