Читати книгу - "Стань сильнішим"

які не виправдали себе, або ідей, які ніколи не були втілені в життя, до болючих, переломних життєвих втрат. Яким би не був досвід, невдача здається змарнованою нагодою, чимось, що не можна переробити або скасувати. Незалежно від контексту і розміру невдача приносить із собою відчуття, що ми втратили частину своєї особистої сили.

Чимало з нас негативно, до спазмів у шлунку, реагують на слово «сила». Я вважаю, що так відбувається тому, що ми автоматично об’єднуємо поняття сили і влади. Але я веду мову радше про силу, визначення якої дав Мартін Лютер Кінґ: «Сила — це здатність досягати своїх цілей і спричиняти зміни»72.

Невдача часто призводить до відчуття безсилої безпорадності лише тому, що ми не досягли своїх цілей і / або змін, які прагнули побачити. Зв’язок між невдачею і безпорадністю важливий, тому що, як переконали мене роки досліджень, відчуваючи власне безсилля, ми стаємо найнебезпечнішими для себе і для людей навколо. Безпорадність спричиняє страх і розпач. Проаналізуйте випадки насильства — від знущання до тероризму, — і у більшо­сті випадків виявите нестямну спробу втекти від безпорадності.

Відчуття безпорадності, яке часто супроводжує невдачу, починається зі знайомих кожному розмірковувань, що «могло б бути» або «мало б бути». І наш страх зростає в тандемі із силою віри у те, що можливість назавжди втрачена. Відчуття безпорадно­сті, що поступово зміцнюється, зрештою призводить до відчаю. Моє улюблене визначення відчаю дав письменник і пастор Роб Белл: «Розпач — це духовний стан. Це віра у те, що завтра буде таким самим, як сьогодні»73. Моє серце завмерло, коли я почула, як він каже це. Господи, я знаю, що відчуваєш, опинившись під скелею і від щирого серця повіривши, що немає жодного виходу і що завтра я буду все ще тут. Як на мене, це відчуття — свідчення абсолютної духовної кризи.

Під час дослідження я з’ясувала: щоб позбутися відчуття безпорадності і відчаю, потрібна надія. Надія — це не емоція, це когнітивний, розумовий процес, що складається, за визначенням дослідника С. Р. Снайдера, з трилогії «цілі, шляхи досягнення, засоби»74. Надія з’являється, коли ми можемо поставити цілі, володіємо завзятістю і наполегливістю, аби досягнути цих цілей, і віримо в свою здатність діяти. Снайдер також виявив, що надії можна навчитися. Коли встановлені кордони, є стабільність і підтримка, діти вчаться надії у батьків. Але навіть якщо ми не навчилися сподіватися в дитячому віці, ми можемо зробити це, коли дорослішаємо. Просто цьому складніше навчитися, коли стаємо старшими, тому що ми повинні долати накопичені звички, як-от тенденцію відмовлятися від цілей, якщо їхнє досягнення пов’язане з труднощами.

Надія — це функція боротьби. Якщо нам не дозволяли падати або оберігали від труднощів у дитячому віці, то позбавили можливості розвивати наполегливість і вміння планувати дії, потрібні для того, щоб сподіватися. Один із найбільших дарунків моїх батьків — це надія. Коли я падала, зазнавала невдач чи припускалася помилок, вони не мчали рятувати мене. Вони підтримували мене, але завжди спонукали шукати вихід самостійно. Вони надавали велике значення витримці та ініціативності, і це стало мені в нагоді — особ­ливо в моїй кар’єрі письменниці.

Я написала свою першу книжку 2002 року75. Вона називалася «Волохаті пальці ніг і сексуальний рис: жінки, сором і засоби масової інформації» («Hairy Toes and Sexy Rice: Women, Shame, and the Media»). Назва походила від двох історій з мого власного життя, розділених у часі двадцятьма п’ятьма роками. Історія «волохатих пальців» стосувалася мого першого досвіду із соромом і образом тіла. Коли мені було вісім років, я виявила ледь помітний персиковий пушок на великому пальці ноги і декілька місяців тихенько переглядала сторінки журналів «Сімнадцять» і «Маленька міс», намагаючись з’ясувати, чи зі мною все гаразд. Нічого подіб­ного. Усі фото ніг моделей зблизька показували пальці, які були абсолютно безволосими. Переконана в тому, що я єдина дівчинка в світі з волоссям на пальцях ніг, я почала робити дві речі, які спали мені на думку: купувала більше речей, побачених в журнальній рекламі, як-от креми для обличчя Noxzema і блиск для губ Bonne Bell, і ховала свої пальці. Це був початок мого роману із шопінгом.

«Сексуальний рис» стосується популярної у1999—2000 роках телевізійної реклами. Якось після довгого дня лекцій я сподівалася трохи побути вдома на самоті, перед тим як повернеться Стів з нашою тоді ще однорічною донечкою. Виконавши ритуал «бюстгальтер геть — волосся в хвіст — телевізор увімкнуто», я завалилася на дивані, розмірковуючи, що б приготувати на вечерю, коли мою увагу привернула картинка на екрані. Гарна жінка в шовковій білизні і розкішний, м’язистий парубок стогнали, обмацували одне одного і сповзали на підлогу перед холодильником. Щокілька секунд коханці зупинялися, аби погодувати одне одного по черзі з ложки. «Чорт, гадаю, це рис», — подумала я. Нарешті в останньому кадрі камера справді показала миску рису, і на екрані з’явився знайомий логотип. Я закотила очі і подумала: «Це було так по-дурному».

Потім я почала розмірковувати: «Невже вони думають, що люди насправді це роблять? Можу закластися, чоловікам це б сподобалося — прийти додому і бути нагодованими вечерею з ложки, займаючись сексом перед холодильником». Потім, як і передбачали боги реклами, мені стало трохи сумно через свої буденні плани на вечерю… і через светр, у який я була одягнена... і через сандвічі, які, вірогідно, ми їстимемо… і через те, що ми найбільше розмовлятимемо, бавлячи Еллен… і через зайву вагу, яку не можу скинути після вагітності... і через те, що я неминуче засну під час телевізійних новин.

Отже, я використала ці дві історії в назві свого першого дослідження на тему жіноцтва і сорому. Я півроку намагалася знайти агента, але після усіх зусиль отримала лише чималенький стос безособових листів із відмовами. Моєю останньою надією стала конференція письменників в Остіні, де, заплативши за квиток, я отримувала можливість десять хвилин вести бесіду зі справжнім, живим редактором з Нью-Йорка. Я відчувала страх, збудження і надію. Я зустрілася з редактором видавництва, яке видавало серйозну наукову літературу. Він сподобався мені з першого погляду. Розкуйовджений, у великих дивних окулярах, він здавався трохи замученим. Мені здалося, це надавало йому поважності. «Що ви мені пропонуєте?» — запитав він, коли я сіла навпроти.

Дивно, але я зовсім не нервувалась, почавши промовляти текст, репетируваний протягом кількох днів. Редактор підпер підборіддя кулаком і насупився, щойно я сказала йому про книжку. «У вас є щось із собою?» — запитав він. Я простягнула йому пропозицію із супровідним листом на його ім’я. Він узяв декілька сторінок і почав читати. За кілька хвилин він сказав, що, на його думку, в моїй писанині є дещо важливе і цінне, але заголовок йому не до вподоби. Він додав: «У соромі немає нічого смішного. Не полегшуйте цю тему. Ніцше казав: “Що ви вважаєте найгуманнішим? — Позбавити когось сорому. Що таке звільнення? — Більше ніколи не відчувати сорому перед самим собою”. Будьте серйознішою. У вас є задатки».

Я стала казати, що не згодна з ним, що серйозне ставлення до проблеми сорому і визнання важливості гумору та сміху для зцілення не спростовують одне інше, але мій час добіг кінця. Редактор квапливо простягнув мені візитку з ім’ям і телефонним номером агента. Коли я виходила з кімнати, він сказав на прощання: «Я насправді ненавиджу гумор. Мені не подобається ваш заголовок. Жодних смішних історій. Пам’ятайте про Ніцше!» Двері за мною зачинилися.

Я виявилася «під скелею». Замість того аби спробувати навкарачки вилізти з-під