Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

Контур дівочої постаті здригнувся, поплив. І з марева з’явилося однорічне маля в кумедній шапочці, його заступило одинадцятирічне дівча в купальнику, промайнула восьмирічна панночка в стильних джинсиках… Істота нагорі неначе приміряла на себе кожен вік Тетянчиного життя, не в змозі бодай на якомусь зупинитися. Тетянка зрозуміла, що її страхи були не даремними.

— «Відьма Тетянка»!

— Я… я! — луною відгукнулась постать.

Тетянка тихо скрикнула, розвернулася й почала тікати, пробиваючи потоки цифр і зображень. Вона мчала, а слідом за нею линув манливий голосок дівчинки:

— Таню!.. Таню…

Тетянка продовжувала бігти. Вона бігла й бігла, але втоми не було. Відчуття руху — теж. Простір навколо залишався розпливчастим, невизначеним. І лише чорна цятка далеко попереду немовби стояла на місці. Тетянка побігла туди. Цятка наблизилася, виросла. Обернулася на риску, потім на стовпчик. Набрала обрисів людської постаті.

Тетянка спинилася. Поглядаючи на свій прототип порожніми й тьмяними, наче пластмасові ґудзики, очима, перед нею стояла «Відьма Тетянка». Програма повільно звела руки… Виставила вперед долоні… І судорожними ривками, неначе її підтягували на мотузці, рушила до Тетянки.

Злетівши в повітря кенгуровим стрибком, Тетянка розвернулась і нажахано кинулась назад… і лише в останню мить змогла уникнути зіткнення зі своєю копією. Жадібно перебираючи пальцями, програма потяглася до Тетянки.

— Гей, ти! Відчепися від мене! — дівча кинулося вбік.

— Я… мене… — програма показала пальцем на себе. — Я! — потім на Тетянку. — Я! — і знову на себе. — Інсталяція… я… Неповна… я… Таня… я…

Тетянка судорожно ковтнула слину:

— Я — я? Ти і є я? Ми — одне ціле?! І я тебе, тобто себе, до кінця не інсталювала? Ну звісно ж, адже Богдан тоді кабель перерубав… — пробелькотіла Тетянка.

Розпливчаста постать програми затремтіла й раптом розпалася, наче розкрите віяло, розшаровуючись на безліч копій. Монотонно пробубонівши: «Завершення… я… завершення», — вони розійшлися півколом і рушили до Тетянки, наче загоничі на здобич.

— Теж мені знайшла дурепу! — крикнула Тетянка. — Я тебе до кінця інсталюю, а ти мене… — Тетянка аж захлинулася, бо її уява відмовлялася малювати всі жахи, які неодмінно мала зробити з нею її цифрова копія. Дівча знову кинулось тікати.

— Чому… тікаю… я?.. — залунали довкола голоси.

Постаті стояли довкруж пліч-о-пліч, оточивши втікачку кільцем. Однаковим, її власним, Тетянчиним рухом схиливши голову, вони зиркали на свій прототип. Роздивитися як слід вираз цих розпливчастих облич було неможливо, але Тетянці здалося, що «Відьма Тетянка» вагається.

— Завершення… — і наполегливі руки, немов щупальця голодного восьминога, потяглися до дівчини.

Тетянка заметушилася в замкнутому колі, пірнаючи під долоні, що намагались її намацати:

— Відчепися! Іди геть!

— Я… хочу прогнати… я?

— Та тебе проженеш, аякже! — закричала Тетянка.

Пальці торкнулися її і, неначе павуки, чіпляючись за одяг, поповзли до обличчя. Тетянка спробувала від них відбитися, вирватись, але її торкалися нові й нові руки…

— Не чіпайте мене!!! — заборсалася Тетянка в їхній хватці. Калейдоскоп її власних образів закружляв перед очима.

— Я… не скривджу… я! — синхронно заплямкавши губами, прошепотіли постаті.

— Уже скривдила! — схлипуючи від страху, вигукнула Тетянка. — Хто мене в комп’ютер затяг?! Відпусти, дурепо!

Пальці, що повзли по ній, миттю застигли.

— Я… боїться… я, — розгублено й немовби розчаровано мовила «Відьма Тетянка». — Я… не вірю… я! — І вже роздратовано: — Я — дурепа!

Несподівано її постаті, немов гармошка, знову злилися в одну.

Шлях перед Тетянкою був вільний. Руки, що її тримали, зникли.

Цифрова копія стояла до дівчинки спиною. Тетянка бачила тільки її потилицю із хвостиком світлого волосся — вона сама носила таку зачіску два роки тому.

«Відьма Тетянка» озирнулася через плече й коротко скомандувала:

— Escape.

Програма наказувала бігти, до того ж наказувала англійською. Бігти по-англійськи? Це як, тобто… не попрощавшись?

— Escape! — знову крикнула «Відьма Тетянка». Для більшої переконливості програма змахнула долонею, неначе проганяла дівча геть.

І тут Тетянка відчула… Уперше в цьому позбавленому чуттів світі вона відчула під руками щось матеріальне — звичний холод пластика. Дівча опустило очі. У руках вона тримала клавіатуру, ту саму клавіатуру батькового комп’ютера, за яку намагалася вчепитись, коли її всмоктувало досередини монітора. Великий палець лежав якраз на клавіші «Escape».

— Ти… мене… відпускаєш? — точнісінько як програма, важко, із паузами, вичавила із себе Тетянка.

— Я… мене… — не озираючись, кивнула програма.

Тетянка позадкувала: крок, другий. Вона була майже впевнена, що це тільки злий жарт, що програма ось-ось кинеться за нею, вимагаючи завершення, Тетянка ще раз зиркнула на свою цифрову копію. І застигла.

Зараз «Відьмі Тетянці» було не більше п’яти років. Вона сиділа навпочіпках, обхопивши коліна руками й схиливши на них голову. Так само в дитинстві сиділа й сама Тетянка, коли в неї траплялися найбільші й найжахливіші неприємності, як, скажімо, татків магнітофон, що його вона випадково скинула зі столу.

— Я… — насилу поворухнувши губами, прошепотіла Тетянка. І раптом побачила, що плечі її маленької цифрової копії здригаються. Від плачу.

Не вагаючись жодної секунди, Тетянка швиргонула клавіатуру геть. Двома стрибками опинилася біля своєї програми. Нахилилась… І сором’язливо торкнулася маляти… Те підвело зарюмсане личко. Маленька долонька перехопила Тетянчину руку. І перед дівчам постав темний вир…

Вона вдруге відчула, як щось стороннє вривається в її свідомість, нещадно перетрушуючи всі її почуття, емоції, спогади й збираючи їх у себе, наче гриби в кошик. Запізно зрозумівши, що її обдурили, купили на жалощах, немов яку дурепу, Тетянка смикнулася… та було вже надто пізно. Чорна вирва закрутилась навколо неї, поєднуючи в одну-єдину спіраль дівчинку з її цифровою копією. Увесь час змінюючись, перед очима промайнуло обличчя програми… Свідомість попливла, зникаючи в коловерті.

Нарешті все це припинилось. Тетянка відчайдушно потрусила головою. Вона так само висіла в порожнечі, серед безперервного руху інформаційних потоків. А навпроти… Навпроти було її власне обличчя! Таке саме, як зараз! І власниця цього обличчя міцно тримала Тетянку за руки — її яскраві живі очі з тривогою позирали на неї.

— Я… — знову насилу вичавила із себе Тетянка, розглядаючи свого двійника.

У погляді «Відьма Тетянки» промайнуло виразне полегшення. Вона випустила Тетянчині руки й несподівано сварливим тоном сказала:

— Та ні ж бо! Це — я! — вона тицьнула себе пальцем у груди. — А це — ти! Ну нарешті! — Програма войовниче взяла руки в боки. — Що ти зі мною зробила? У тебе совість є? Ти ж мене від себе як слід не відокремила! І випустила в мережу розумово відсталою калікою! Усі тридцять три задоволення неповної