Читати книгу - "Записки Білого Пташка"

Я не могла вмерти, бо вже пробувала це зробити ще там, у місті, в порожній кімнаті гуртожитку, куди ще кілька годин ніхто не зайшов би, де не було ні постелі, ні стільців, лише брудний стіл і сміття. Я різала руки тупим ножем, пила якісь ліки, а вихід був поруч — відчинене вікно на п’ятому поверсі. Потім я вийшла в коридор, зустріла свою коліжанку і попросила, щоб викликала швидку, аби мене забрали в психлікарню. А вона взяла мене за руку і повела в кафе снідати, де було затишно, чисто і на столиках стояли квіти. Галя розмовляла з приятелем, а я тремтіла від страху, що не витримаю і почну кричати.

Я ніколи не кричала. Я не вмію кричати, хоч у цьому є велика полегкість: вирвати з себе відчай і кинути його під ноги. З тих пір у мене збереглось бажання жити тихо зовні, уникати натовпу і спілкуватися з тими, хто любить мене і прощає. Коли я розмовляю з людиною нещирою або злою, то ніби знову опиняюся на порозі тієї порожньої кімнати, але нікому взяти мене за руку і відвести до сонячного кафе. Я знаю свою силу, але не розумію, чому така схильна до відчаю.

Мені тоді було дев’ятнадцять років, а зараз тридцять два, але я ніколи не хотіла б поїхати в те місто. Воно мене надламало, змусило шукати захисту й самоізоляції. Якби не цей рік, я б писала інакше, не озиралась би на тих нещасних людей, серед яких колись жила.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З НАМИ ВСІМА. Наша віра подібна до зрізаних квітів. Коли одні зів’януть, ми купуємо інші. З огидою виливаємо застояну тягучу воду, набираємо свіжої. Я кажу «ми», бо коли йдеться про віру і Бога, ніхто не може почувати себе самотнім. Я — то є ми.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Колись я бачила міліцейську машину. Із заґратованих вікон виглядали жінки. Вони, напевно, заздрили моїй свободі, але в ту ж мить я ніби опинилася серед них і з такою самого тугою дивилась на сонячну вулицю. Мені не потрібні були ні руки, ні ноги, ні все тіло, але я їх мала. І це було нестерпно, бо на тіло можна плювати, бити його. І це мало відбутися, хоч я глибоко каялась, і вірила в Бога, а він, ковтаючи сльози, співчував мені, та нічим не міг допомогти.

ТЕ, ЩО ВЖЕ НІКОЛИ НЕ СТАНЕТЬСЯ ЗІ МНОЮ. Кущ із рожево-білими, неймовірно пахучими квітами. Мені — три роки. Я вперше побачила його і запам’ятала назавжди. Він цвів коло нашої хати сорок років, доки не засох. То була настільки замкнена в собі істота, що не лишила по собі нічого. Всі намагання прищепити чи виростити з насіння щось подібне закінчувалися невдачею.

Смерть тата. Останні тижні він майже не приходив до пам’яті, лише стогнав і кричав. Коли йому легшало, просив полуниць. Одного разу пішов за ними на город і впав. Це страшно — піднімати батька, коли він лежить немічний, а ти сама ще дитина.

ТЕ, ЩО МОЖЕ ЩЕ ТРАПИТИСЯ ЗІ МНОЮ. Зустріну людину, через яку пізнаю себе справжню.

Пройду повз жебрачку з дитиною, не подавши їй милостині.

Посаджу садок і народжу другу дитину.

І те, що не підлягає сумніву: помру. Тільки якою смертю? Коли — це не суттєво. Над хатою, де має померти людина, літає чорний крук.

НАМАГАЮСЯ ЗГАДАТИ ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ КОЛИСЬ ЗІ МНОЮ, але доторк до власної пам’яті нагадує доторк до равлика — він одразу ж ховається у свою хатку. Навіть коли згадуєш усе в образах, яких не можна передати словами. Я не вмію красно говорити і тому не вмію писати, бо це одне й те ж. Але в оцьому лепеті моя суть. Усю правду сказати неможливо, але й неправду так само. Я не хочу створювати собі імідж, як ведеться в цивілізованому світі. Це все одно, що підтримувати в належному стані старе взуття, яке зненавидів, але ходиш, бо бути босому небезпечно для здоров’я. Або ще: зле, коли з-під маски виглядає чиєсь справжнє лице, вбоге, негарне, безпомічне. Є лише один спосіб самооборони — бути доброзичливим. Я не так уже й мало отримала в своєму житті ляпасів, але вони ніщо у порівнянні з постійним страхом, що тебе побачать голою.

ТЕ, ЩО МУСИТЬ НЕМИНУЧЕ СТАТИСЯ. Моя дочка вдягатиме мої сукні.

Якогось дня я залишуся зовсім самотньою і здивуюсь, що знову. Моя юність була нестерпно самотньою.

У мене житимуть коти, пси і рибки в акваріумі: чорні й золотисті.

Я прочитаю нарешті Марка Аврелія.

Але багато бажань залишиться нездійсненними, бо вони надмірні, їх здійснення може спотворити мою душу, і я її не впізнаю, а значить, не впізнаю себе. Багато спокус проходить нині повз мене. Я могла б торкнутися їх рукою, але чи стану від того кращою чи мудрішою? Я не хочу мати мудрості згризеного роками тіла. Та й кожна помилка нищить довкола мене щось таке саме ніжне й чисте, як квіти.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З НАМИ ВСІМА. Співробітники однієї установи вирішили провести вихідний день у лісі, збираючи гриби. Поїхали автобусом, назбирали грибів і поїхали назад. В останню мить зауважили, що однієї жінки нема, але чекати на неї не захотіли. Ту жінку знайшли на третій день, їй стало погано з серцем. Ім’я їм — легіон. Покинутим у лісі, посеред площі, посеред танцю, посеред великого дому, в якому живуть тисячі людей; покинутих дітьми, батьками, друзями. Кожен із нас потенційно Тимон Афінський.

Ми захищені непотрібністю як саркофагом. Беззахисність тут — лише риса, яка може бути, а може й не бути. Мертве тіло в лісі не беззахисне. Лише непотрібне. Як таке, що здатне викликати докори сумління.

Хвала юрбі, яка дробить на безліч крихт гіркий хліб сумління, і розчиняє його, наче в оцті, у поті свого тіла. Вона не має спільного розуму, як мурашник чи журавлиний ключ. Але ж яка вона сильна, коли йдеться про подарунки чи жертву, її таємниця така сама, як таємниця річки, що знає, куди легше плисти.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Коли я довго живу сама і ходжу по вулиці між чужих людей, то ніби вгадую їхні думки про мене. Хоч між ними є люди, замкнені на сім замків, є завтрашні мертві і завтрашні новонароджені.