Читати книгу - "Англійський пацієнт"

Але зараз він помітив здалеку дещо схоже на віддзеркалення блискавки у хмарах. Гартс, Морден і Саффолк були мертвими, раптом перетворилися на самі лише імена. Він знову сфокусував погляд на запальнику.

Хлопець перевертав в уяві пристрій догори ногами, роздумуючи над різними можливостями. Потім знову поклав його горизонтально. Відкрутив детонатор, нахилившись ближче, щоб почути, якщо зашкряботить латунний дротик. Жодного клацання. Детонатор відділився цілком тихо. Хлопець обережно відокремив годинниковий механізм від запальника й поклав на землю. Підняв кишеню з ним і знов уважно подивився всередину. Нічого не побачив. Уже збирався покласти деталь у траву, але завагався і підніс ближче до світла. Нічого незвичного, окрім хіба що ваги. Про вагу він теж ніколи не подумав би, якби не шукав ворожого жарту. Все, що вони зазвичай робили, — дивилися або слухали. Обережно повернув трубку, і вага посунулася до отвору. Там був іще один детонатор — цілком окремий пристрій, що унеможливлював будь-яку спробу традиційного розмінування.

Хлопець обережно поставив пристрій перед собою і відкрутив запальник. Змигнула біло-зелена блискавка, і пролунав схожий на удар батога звук. Другий детонатор відокремився. Хлопець підняв його й примостив поруч із іншими деталями на траві. Йому хотілося повернутися до джипу.

— Другий запальник, — пробурмотів він. — Мені страшенно пощастило, що я розплутав усі ті дроти. Треба подзвонити до штабу й дізнатися, чи є інші бомби.

Він попросив солдатів відійти від машини, зімпровізував лавку і попросив дугові лампи для додаткового тренування. Нахилився, підняв три складові, поклав їх за тридцять сантиметрів одну від одної на саморобній лавиці. Холоднішало, у повітря виривалися хмарки пари з його теплого тіла. Сапер подивився вгору. Неподалік солдати виймали з бомби вибухівку. Швиденько записав кілька коментарів та інструкцію зі знешкоджування нових бомб для офіцерів. Звичайно, він іще не цілком розібрався в деталях, але вони матимуть необхідну інформацію.

«Якщо сонячні промені наповнять кімнату, де горить вогонь, то вогонь стане невидимим». Він любив лорда Саффолка та його дивну уривчасту інформацію, якою той радо ділився. Але чоловіка тут більше не було, а це означало, що все тепер лежить на Сінгхові. Лише він може збагнути, як влаштовані ці бомби, хоч якими різноманітними вони були, в тому чи іншому куточку Лондона. Раптом у нього з’явилася карта відповідальності, щось таке, з чим, як він зрозумів, лорд постійно мав справу. Саме тому він записував так багато, коли працював з бомбою. Його ніколи не цікавили перипетії у владі. Йому було некомфортно плавати туди-сюди між планів і резолюцій. Він відчував себе спроможним тільки на розвідку, на знаходження рішення. Коли розуміння смерті лорда Cаффолка прийшло до нього, Кіп завершив роботу, на котру був призначений, і перезаписався до анонімної армійської машинерії. Так він опинився на військовому кораблі «Макдональд», який віз сотню саперів уперед до італійської кампанії. Тут їх використовували не лише для розмінувань, а й для зведення мостів, розчищення хащ, прокладання колій для військової техніки. Він заховався там аж до завершення війни. Мало хто пам’ятав сикха, котрий працював у Саффолковому підрозділі. За рік їх усіх розпустили й забули, тільки лейтенант Блеклер просувався по службі завдяки своїм талантам.

Але тієї ночі, минаючи Луїшем і Блекхіт у напрямку Ерита, Кіп зрозумів, що має значно більшу частину знань лорда Саффолка, ніж хто-небудь. Він мусив стати його наступником.

Хлопець усе ще стояв біля вантажівки, аж раптом почув свист, який мав слугувати сигналом, що дугові лампи скоро вимкнуть. За тридцять секунд світло металевого кольору змінилося жовтувато-зеленими спалахами всередині вантажівки. Ще одне бомбардування. Коли вони почують, що летять літаки, вимкнуть і це слабке освітлення. Сапер сів на порожню каністру від пального і втупився в три деталі, які дістав з двохсотп’ятдесятикілограмової бомби класу SC. Шипіння спалахів зголосніло в тиші дугових ламп.

Він сидів, дивився на деталі й слухав, чи не клацнуть вони. За п’ятдесят метрів від нього мовчали інші чоловіки. Кіп знав, що зараз він — король, ляльковод, який може забажати все, що завгодно, — відро піску, фруктовий пиріг на власний смак, — і всі ці чоловіки, котрі ніколи не підійшли б і слова не сказали б йому в напівпорожньому барі після чергування, виконають будь-яку його забаганку. Дивне відчуття. Наче йому дали костюм велетенського розміру, рукави якого тягнутимуться по землі, навіть якщо в нього закутатися. Кіп знав, що йому б це не сподобалося. Він призвичаївся до своєї непомітності. В Англії в багатьох казармах його ігнорували, і це припало хлопцеві до душі. З Ханою він зустрівся відстороненим і незалежним, але ці риси виникли не за час роботи сапером в італійській кампанії. Просто він був безіменним членом іншої раси, частиною невидимого світу. Він збудував з характеру захисну стіну, ховався від усього, довіряв лише тим, хто дружньо до нього ставився. Але тієї ночі в Ериті сапер відчував, що тримає в руках ниточки й може керувати усіма навколо, хто не має такого видатного таланту.

За кілька місяців він зник в Італії, спакував тінь свого вчителя до наплічника, зовсім як той хлопчик у зеленому костюмі на іподромі на Різдво під час Кіпової першої відпустки. Лорд Саффолк і міс Морден запропонували йому навідатися на виставу за англійською п’єсою. Він обрав «Пітера Пена», а вони мовчки погодилися й пішли разом із ним у повну залу галасливих дітей. Коли Кіп лежав у наметі в невеличкому гірському італійському містечку поруч із Ханою, тіні спогадів приходили до нього.

Розповідати про них чи про особисті якості було б надто демонстративним жестом. Також він ніколи не зміг би повернутися й запитати, які глибинні мотиви стали наріжним каменем цих стосунків. Він любив Хану так сильно, як і тих трьох дивакуватих англійців, котрі їли з ним за одним столом, котрі побачили його полегшення, посмішку і здивування, коли хлопчик у зеленому підняв руки й полетів у темну височінь над сценою, щоби повернутися до маленької дівчинки із земної родини і навчити її літати теж.

В освітлюваній спалахами темряві Ериту він припинить свою роботу, щойно почує гул двигунів, а сіркові факели один за одним опустять у відра з піском. Сидітиме у дзвінкій темряві, примостившись так, аби можна було нахилитися, і прикласти вухо до годинникового механізму, і чекати на його клацання, намагаючись