Читати книгу - "Іди, вартового постав"

«Що з тобою, Генку?»

«Тобі не здається, що тут надто жарко? Ходімо надвір».

Джін-Луїза спробувала вивільнитися, але він тримав її як у лещатах; танцюючи, довів до бічних дверей, а там і надвір.

«Що на тебе напало, Генку? Я щось не те сказала?»

Він узяв її за руку і повів до центрального входу школи.

«Ну от,— сказав Генрі, узявши її за руки.— Люба, подивись на свій бюст».

«Та тут темно, хоч в око стрель. Я нічого не бачу».

«Тоді помацай».

Джін-Луїза помацала і зойкнула. Права з накладних грудей зсунулася до центру, а ліва опинилася під пахвою. Джін-Луїза смикнула їх на місце і розридалася. Потім сіла на сходинки біля входу; Генрі примостився поруч і обійняв її за плечі.

Коли вона виплакалася, то спитала:

«Коли ти помітив?»

«Тільки щойно, присягаюся».

«Гадаєш, з мене довго всі сміялися?»

Генрі похитав головою.

«Сумніваюся, щоб бодай хтось іще помітив, Скауте. Слухай, адже Джемі танцював з тобою якраз переді мною, хіба він не сказав би тобі, якби щось побачив?»

«Джемі не бачить нічого, крім Айріні. Він би не помітив, якби на нього налетів циклон».

І вона знову тихо заплакала.

«Тепер я ніколи не зможу показатися людям на очі».

Генрі стиснув її за плече.

«Скауте, вони зсунулися, коли ми танцювали з тобою. Сама подумай: якби хтось щось помітив, тобі б сказали, і ти це добре знаєш».

«Нічого я не знаю. Всі, мабуть, перешіптувалися і пересміювалися. Так завжди роблять».

«Тільки не старшокласники,— голос Генрі заспокоював.— Ти перетанцювала з усією футбольною командою, відколи приїхав Джемі».

Справді. Всі з команди, один по одному, запрошували її: так Джемі непомітно попіклувався про її задоволення.

«Крім того,— додав Генрі,— ці штуки мені зовсім не до вподоби. Ти сама на себе не схожа».

Це її образило.

«Натякаєш, що з ними я сміховинна? Так я й без них сміховинна».

«Натякаю, що з ними ти не Джін-Луїза. І зовсім ти не сміховинна, ти мені дуже подобаєшся».

«Дуже мило, що ти так кажеш, Генку, але це тільки слова. Я товста у тих місцях, де воно зовсім зайве, а ще...»

Генрі присвиснув.

«Скільки тобі років? Ще немає п’ятнадцяти. Ти ще ростеш. Пам’ятаєш Гледис Грірсон? Пам’ятаєш, як її дражнили Щаслива Дупа?»

«Ге-енку!»

«А поглянь на неї тепер?»

Гледис Грірсон, найгарніша окраса старших класів, ще більше поглибила смуток Джін-Луїзи.

«Вона зараз така тонесенька...»

«Слухай, Скауте,— заговорив Генрі тоном знавця,— ці штуки непокоїтимуть тебе до кінця балу. Краще зніми їх».

«Ні. Ходімо додому».

«Ми не підемо додому, а повернемося і будемо веселитися».

«Ні».

«До дідька, Скауте! Я сказав, що ми повертаємося, тож знімай їх».

«Відвези мене додому, Генрі».

Генрі сердито й байдуже запхнув пальці їй у викот, висмикнув злочинні аксесуари і жбурнув їх щосили кудись у ніч.

«А тепер ми вже підемо назад?»

Здавалося, ніхто не звернув уваги на зміни в її зовнішності, і це, за словами Генрі, доводило, що вона марнославна, як павич, думаючи, що всім тільки й діла роздивлятися її повсякчас.

Наступного дня мали бути уроки, і танці закінчилися об одинадцятій годині. Генрі зупинив «форд» на подвір’ї у Фінчів під платанами. Разом з Джін-Луїзою підійшов до парадних дверей і, перш ніж прочинити їх для неї, легенько пригорнув її і поцілував. Вона відчула, як у неї запалали щоки.

«Ще разок — на щастя»,— попросив він.

Він ще раз поцілував її, зачинив за нею двері, й вона почула, як він насвистує, перебігаючи вулицю до свого помешкання. Джін-Луїзі захотілося їсти, і вона навшпиньках пройшла передпокоєм до кухні. Проминаючи батькову кімнату, вона помітила смужку світла під його дверима, постукала й увійшла. Атикус читав у ліжку.

«Гарно повеселилася?»

«Просто чу-до-во,— відповіла вона.— Атикусе?»

«М-м?»

«Як гадаєш, Генк для мене застарий?»

«Що?»

«Нічого. Добраніч».

Наступного ранку під час класної години Джін-Луїза думала тільки про свою закоханість у Генрі й отямилася, тільки коли вчителька повідомила, що одразу після дзвінка відбудуться екстрені збори молодших і старших класів.

Джін-Луїза пішла до актового залу, уявляючи, як вона зараз побачить Генрі, і майже не цікавлячись, що їм збирається оголосити Міс Морбик. Можливо, знову він розповідатиме про чергову кампанію з випуску воєнних облігацій.

Насправді директора середньої школи округу Мейком звали містер Чарльз Горбик[42], і щоб компенсувати своє трохи кумедне прізвище, він завжди намагався видаватися суворим, як індіанець на монеті у п’ять центів. Характер його подобався ще менше: він був людина розчарована, зневірений педагог без будь-якого співчуття до юнацтва. Родом він був з узгір’їв штату Міссісіпі, і це не додавало йому пошани в окрузі Мейком: ті прагматичні горяни не розуміли мрійників, які виросли біля річок і в долинах, і містер Горбик не становив винятку. Коли він прибув до Мейкома, то, не гаючи часу, сповістив батьків, що їхні діти — найнечемніший набрід, з яким він тільки мав справу, що здатні вони вивчити лише прикладне сільське господарство, що футбол і баскетбол — марнування часу і що він, на щастя, не відчуває потреби у клубах чи позакласних заходах, оскільки школа, як саме життя, є бізнесовим проектом.

Усі учні, від найстарших до найменших, відреагували одностайно: містера Горбика загалом терпіли, але здебільшого ігнорували.

Джін-Луїза сиділа зі своїм класом приблизно посередині актового залу. Старший клас сидів у дальньому кінці, через прохід від них, і їй було легко озиратися і дивитися на Генрі. Поруч з ним сидів Джемі, сонний, понурий і мовчазний, як завжди зранку. Коли містер Горбик постав перед ними і прочитав якісь оголошення, Джін-Луїза зраділа, що він забирає перший урок — математику. Та вона припинила крутити головою, коли містер Горбик перейшов до суті справи. Свого часу йому траплялися всякого роду учні, говорив він, деякі з них приносили до школи пістолети, але ніколи в житті не траплялося йому бути свідком такої аморальної витівки, яка спіткала його сьогодні вранці на шляху до школи. Джін-Луїза перезирнулася з сусідами.

«Що його так дістало?» — прошепотіла вона.

«Хтозна»,— відповіла сусідка ліворуч.

Чи усвідомлюють учні увесь масштаб такої наруги? Містер Горбик примусить їх зрозуміти, що їхня країна веде війну, і коли наші хлопці — наші брати й сини — воюють і гинуть за нас, у цей самий час хтось утнув непристойне паплюження, невимовний вчинок, виконавець якого нижче усілякої зневаги.

Джін-Луїза подивилася на море спантеличених облич; зазвичай вона легко могла визначити винуватців якогось проступку, але тепер усі видавалися однаково здивованими і збентеженими.