Читати книгу - "Морські пригоди «Зоряного мандрівника»"

вона здавалася величезною і якоюсь по-домашньому затишною. Хоча чому «здавалася»? Вона і справді давно вже була їхнім домом. Перш ніж корабель зник з очей, вони помітили, як він розвернувся і повільно пішов на веслах на захід. І хоча Люсі все ж зронила кілька сльозин, смуток її був не такий сильний, як можна було подумати. Яскраве світло, тиша і трунки Срібного моря, і навіть, як не дивно, їхня самотність, виявилися гарними ліками від туги.

Ніхто в човні не їв і не спав. Веслувати не було потреби: течія впевнено несла їх на схід. Так вони провели всю ніч і весь наступний день, і, коли світанок третього дня запалав з такою силою, що нам із вами не допомогли б навіть темні окуляри, вони побачили попереду нове диво. Між ними й небом виросла сіро-зелена тремтяча, мерехтлива стіна. Потім зійшло сонце, і крізь цю стіну вони побачили, як воно заграло дивовижними райдужними квітами. Тут вони зрозуміли, що це не стіна, а хвиля, у якої замість гребеня був безперервний потік, мов біля водоспаду. Вона була приблизно футів тридцять у висоту, й течія несла їх просто на неї. Ви можете подумати, що вони злякалися, та ні: гадаю, ви на їхньому місці теж не боялися б. Тим паче, от-от вони побачили щось, що майоріло не просто за хвилею, а навіть за самим сонцем, і вони, звісно, цього ніяк не змогли б побачити, коли б їхні очі не звикли до світла за час подорожі. Позаду сонця виднілося гірське пасмо. Гори були такими високими, що їхні вершини здіймалися просто в небо. Ніхто з них потім навіть і не пригадав, чи бачили вони взагалі гірські вершини, чи вони губилися десь у височині. І певно, то були гори іншого світу, адже наші гори в сотні разів нижчі за ті, й усе одно на них лежать сніги та лід. А ті, скільки б вони не йшли вгору, скрізь були вкриті теплими зеленими лісами, серед яких біліли водоспади. Раптом зі сходу повіяв легкий вітер. Він сколихнув воду навколо шлюпки, спінив верхівки маленьких хвиль і майже відразу ж ущух, але те, що вони відчули цієї миті, залишилося у них у пам’яті назавжди. Вітер приніс їм запахи і звук – тихий мелодійний звук. Едмунд та Юстас жодного разу не проронили щодо нього ані слова, і лише Люсі одного разу прохопилася:

– Прямо серце від нього розривалося…

– Чому? – спитав я тоді. – Невже мелодія та була такою сумною?

– Ні-ні! – вона тільки похитала головою і теж більше про цей звук не говорила.

Ніхто не сумнівався, що бачить за краєм світу країну Аслана.

І тут шлюпка з тріском сіла на мілину.

– Далі я повинен плисти сам, – сказав Рипічип.

У всіх відразу виникло таке відчуття, ніби все це вже колись траплялося або було кимось передвіщено. Вони допомогли спустити на воду його крихітне суденце.

Рипічип вийняв шпагу з піхов і закинув її далеко в лілії.

– Вона мені більше не знадобиться, – пояснив він.

Шпага встромилася у дно, і її ефес залишився над поверхнею води. Миш вклонився всім на прощання, зобразивши на мордочці належний нагоді смуток, аби не печалити друзів, але душа його співала з радощів. Люсі вперше і востаннє дозволила собі зробити те, про що завжди мріяла: вона підняла його на руки і притиснула до грудей. Потім він поспіхом вліз у своє суденце, узяв весло, човник підхопило течією і він став віддалятися, темнішаючи посеред лілій. Його несло дедалі швидше, і ось човник злетів на водяну стіну. На мить усі побачили суденце на гребені хвилі, а в ньому – одиноку фігурку Рипічипа. Потім човник зник, і після цього ніхто ніколи не бачив мишачого короля. Але наші друзі вірять, що він щасливо дістався країни Аслана й живе там донині.

Коли сонце піднялося вище, гори зникли з очей. Хвиля залишилася там, де була, але за нею не було нічого, крім блакитного неба.

Діти вибралися з шлюпки й побрьохали на південь уздовж краю хвилі. Вони самі не могли б сказати, чому вчинили саме так. Видно, це було визначено долею. І, незважаючи на те, що за час подорожі на кораблі вони посерйознішали та подорослішали, тепер вони йшли серед лілій, тримаючись за руки, мов діти. Вони жодного разу не відчули втоми. Вода була тепла, а дно ставало щораз ближчим. Нарешті вони ступили на сухий пісок, а потім раптом опинилися на величезній, порослій м’якою зеленою травою рівнині, що майже не вивищувалася над морем. Рівнина тягнулася в нескінченну далечінь, і на ній не було жодного, навіть найменшого, пагорба.

І, як завжди здається, коли виходиш на рівнину, на якій немає ані деревця, небо ніби зустрічалося із землею просто перед ними. Однак що далі вони просувалися, то більше переконувалися, що то їм не здається, а так воно і є: небо попереду, що здавалося зовсім близьким, було мов блакитна стіна, яскрава, тверда й непроникна, ніби зроблена зі скла.

Але між ними й підніжжям неба на траві щось біліло так сліпуче, що було боляче навіть їх юним очам. Наблизившись, вони побачили, що це білосніжне ягня.

– Сідайте і пригощайтесь, – запропонувало воно м’яким мелодійним голосом.

І вони помітили, що на траві розкладене багаття, а на ньому печеться риба. Вони сіли й заходилися їсти, уперше за багато днів відчувши голод. Їм здавалося, що ніколи ще вони не їли нічого смачнішого.

– Скажи, ягня, – промовила Люсі, – чи виведе ця дорога нас до країни Аслана?

– Вона не для вас, – відповіло ягня. – Ви можете потрапити до країни Аслана тільки з вашого власного світу.

– Що?! – вигукнув Едмунд. – З нашого світу туди теж є шлях?

– Шлях до моєї країни є звідусіль, – відповіло ягня. Не встигло воно проказати останнє слово, як білосніжне руно його стало золотисто-коричневим, воно збільшилося в розмірах – і ось перед дітьми, виблискуючи гривою, постав сам Аслан.

– О Аслане! – вигукнула Люсі. – Розкажи нам, як потрапити до твоєї країни з нашого світу!

– Я буду вашим проводирем увесь час, – відповів Аслан, – але не скажу, чи довгим буде ваш шлях, чи коротким. Знайте лише, що лежить він через річку. Але не лякайтеся – ніхто не вміє зводити мости через річки краще за мене. А тепер ходімо. Я відімкну двері в небо й відправлю вас додому.

– Будь ласка, Аслане, – попросила Люсі, – скажи-бо нам лише, коли ми знову