Читати книгу - "Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят"

Сталевим пінцетом я обережно потягнув за пуповину. Дитина вже притислась до материнських грудей. Поки вона смоктала молоко, гормони, що стимулюють його вироблення, також спричиняли зменшення матки матері. Коли я повертав пінцет, пуповина стиснулась під натиском сталі – її артерії і вени були лише тінями себе попередніх. Я потягнув за пуповину, і вона несподівано розширилась, так само як стовбур дерева розширюється біля коріння. Плацента, фіолетовий згусток крові, вислизнула з тіла матері на кушетку.

Вона була важкою – понад півкілограма, – майже круглою й приблизно один дюйм завширшки. З перших тижнів вагітності її завданням було постачати плодові кисень, цукор і поживні речовини, а також виводити діоксид карбону, сечовину та інші відходи в організм матері. Пульсові коливання для цього дивовижного обміну створювало серце дитини, що дедалі збільшувалося в розмірах. Кров матері і дитини не змішується, але їхні капіляри розташовані так близько, наче мільйони крихітних рук стиснули пальці крізь плаценту. Да Вінчі помітив цю особливість п’ятсот років тому, коли багато його сучасників вважали, що плід росте завдяки менструальній крові матері. У його кресленнях плаценти можна побачити схожість з плацентою вівці; вважається, що да Вінчі бачив лише один труп вагітної жінки. Він був не один: схоже, упродовж багатьох століть європейські чоловіки знали більше про овечу плаценту, ніж про плаценту власних дітей. Навіть наукова назва плацентної мембрани, amnion, походить від грецького слова, що означає «вівця».

Більшість частин нашого тіла достатньо міцні, щоб слугувати нам принаймні сорок-п’ятдесят років, перш ніж почати відмовляти, але орган, який потрібен лише на вісім-дев’ять місяців, показує, наскільки делікатною може бути тканина людського тіла. Я бачив, як плацента ставала крихкою й сірою внаслідок дії токсинів або надмірної любові шотландців до добре просмажених страв. Найгірше виглядають плаценти затятих курців – вони вузлуваті, пожовклі й тверді, наче амбра.

Однак ця плацента була чистою, і я виклав її на сталевий піддон. Прозорі залишки амніотичного мішка були прикріплені до плаценти, і я не знайшов жодних розривів.

– Мембрани не пошкоджено, – сказав я акушерці, перш ніж підняти плаценту за пуповину й незграбно кинути в пластикове відро. Я накрив його оранжевою кришкою, наче банку з фарбою, і відніс у кімнату для зберігання відходів. З центру всесвіту цієї дитини, який забезпечував її ріст і життя, плацента перетворилась на відходи; тепер вона стояла поряд з іншими безіменними плацентами й пуповинами, які надійшли сьогодні і які наступного дня спалять в печі на території лікарні. Те, що ще вранці годувало дитину, завтра стане димом над містом.

Грецьке слово omphalos має таке ж походження, як і латинське umbilicus (амбіотичний) – вони позначають щось, що розміщено в центрі тіла або життя. Греки вважали Омфалос, камінь у дельфійському Оракулі, географічним центром світу. Приблизно в той час, коли здійснювалися паломництва в Дельфи, грецький мандрівник та історик Геродот писав про те, як у різних частинах античного світу панують різні звичаї: «Можна пригадати, наприклад, історію про Дарія. Коли він був царем Персії, то скликав усіх греків, присутніх при дворі, і запитав у них, за яку ціну вони погодились би з’їсти мертві тіла своїх батьків. Вони відповіли, що не зробили б цього за жодні гроші. Пізніше в присутності греків і через перекладача, щоб їм було зрозуміло, він запитав у індійців із племені каллатії, які їдять мертві тіла своїх батьків, за яку ціну вони погодились би спалити їх. Ті нажахано закричали й заборонили йому навіть згадувати про такі страшні речі».[105]

Геродот вважав, що звичай – це все, а на Заході протягом кількох останніх десятиліть існує звичай спалювати плаценту разом із брудними бинтами, хворими органами й використаними голками в лікарняній печі.

Так само як і греків, Дарія жахала думка про те, щоб з’їсти своїх батьків, а індійських каллатаїв – про те, щоб не з’їсти їх, проявивши зневагу, вживання плаценти в їжу викликає бурю емоцій. Плацента багата на прогестерон, гормон, який відповідає за вагітність, і різке зниження його рівня пов’язують із розладами настрою після народження дитини, які часто переходять у післяпологову депресію. Вживання плаценти в їжу поширене серед хижаків, а також всеїдних, таких як шимпанзе – наших найближчих родичів. Можливо, ця практика пов’язана не лише з харчуванням, а й із тим, щоб полегшити виснаженій матері перехід до нижчих рівнів прогестерону.

У Старому Заповіті є лише одна згадка про плаценту, і вона стосується порушення табу: у Повторенні Закону 28:57 жінка під час облоги отримує дозвіл з’їсти плаценту – зазвичай це заборонялось. Однак в інших середземноморських країнах породіллі зазвичай радили з’їсти плаценту, щоб стимулювати вироблення молока і послабити болі під час зменшення матки.

І в Марокко, і в Моравії, і на Яві жінки їли плаценти своїх дітей або інших жінок для покращення фертильності, а в Угорщині попіл від плаценти потай підсипали в їжу чоловікам, щоб зменшити їхню плодючість (ця ідея не настільки безглузда, як здається: жіночі статеві гормони позитивно впливають на репродуктивну функцію жінок, водночас вони перешкоджають виробленню сперматозоїдів у чоловіків).[106] У часи династії Тан в Китаї, приблизно в VII столітті нашої ери, рекомендувалось використовувати в заклятті плаценту живонародженої дівчинки для того, щоб самому перетворитись на дівча.[107]

Яйця перших хребетних були пристосовані до того, щоб розвиватись у морській воді. Завдяки матці, наповненій амніотичною рідиною, ми, ссавці, змогли переносити море у своєму тілі. Очевидно, розуміння того, що мембрани матки тісно пов’язані з морем, існувало з давніх-давен: вважалось, що ці мембрани, або чепчики, захищають від утоплення. На Британських островах існує уявлення, що дитина, народжена в чепчику, неодмінно стане хорошим плавцем і їй таланитиме. У книзі Чарлза Діккенса Девід Копперфілд починає свою біографію з обговорення того неприємного факту, що його чепчик з цієї причини виставили на аукціон: «Я народився в чепчику, який виставили на продаж в газетах за ціною п’ятнадцять гіней. Чи то мореплавцям в той час бракувало грошей, чи то віри, і вони віддавали перевагу корковим жакетам, мені не відомо; я знаю лише, що зголосився один покупець».[108]

У таких віддалених одна від одної країнах, як Японія та Ісландія, традиційно плаценту не ховали під деревом, а закопували під будинком. У