Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

— Та я буду приходити до вас щоночі! — обіцяв їм музика.

— Не прийдеш! Здуриш!

— Тоді я вам заклад дам!

— Який? — спитали мерці.

Ілько, не довго думаючи, взяв та й підсунув їм свого горба:

— Ось мій заклад! Можете забрати його. Це у мене найдорожче, що є. В ньому весь мій хист. Я без нього грати не зможу, пропаду.

Дурні мерці повірили, вхопили Ількового горба і зникли з ним під землею. А Ілько враз відчув таку полегкість, наче йому крила виросли. Схопив скрипку і побіг з цвинтаря, поки мерці не передумали.

Ото всі дивувалися на Янівському передмісті, побачивши стрункого Ілька. А найбільше дивувався горбатий корчмар. Йому горб так само добряче допік, і він вчепився, як реп’ях до Ілька, аби той розповів, як вдалося позбутися горба. Якось заманив Ілька до корчми, підпоїв і став випитувати. Добра душа Ілько розповів усе корчмареві, а той тоді почав просити Ілька навчити його грати на скрипці бодай один якийсь танець. Натомість корчмар обіцяв поїти Ілька до кінця його життя. Цілих два тижні скрипаль вчив корчмаря грати на скрипці, аж поки той врешті-решт не навчився тирликати якийсь простенький «гоп-цик-цик».

З тим своїм новим талантом і попхався корчмар якогось вечора на Янівський цвинтар, вмостився собі на горбочку і вдав, що спить. Рівно опівночі почув, як скриплять хрести і скрегочуть, розсовуючись, гробівці, гупають кам’яні плити, а з могил встають із галасом мерці. Усе відбувалося саме так, як розповідав Ілько. Мерці спочатку самі собі намагалися підіграти хто на чому, а коли побачили чоловіка на пагорбі зі скрипкою під головою, то так втішилися, що нема ради. Миттю підскочили до нього, розбудили і стали просити їм заграти.

Корчмар не дав себе довго упрохувати і весело вдарив смичком по струнах. Як він уже там грав, то грав, для мерців і тирликання скидалося на музику, так що вони собі погоцкали на славу. А як тільки заспівали перші півні, мерці підхопили корчмаря на руки і потягнули з собою. Він боронився, як міг, обіцяв прийти сюди і наступної ночі, пропонував їм найдорожче, що мав — свій горб, але мерці уже не дозволили пошити себе у дурні. Вони пострибали у свої могили, прихопивши корчмаря, і земля понад їхніми головами зійшлася.

Воскреслі дівчата

Жив собі на Личакові один круп’яр, що любив після доброго виторгу забавитися у корчмі. І не раз, було, засидівшись допізна, мусив вертати додому попри Личаківський цвинтар, бо так йому було найближче. Може, хтось би, ідучи попри могили та похмурі хрести, й тремтів од жаху, але не наш круп’яр. Де там! Він собі чимчикував повагом, ще й підспівував.

А одного разу був такий п’яний, що впав на чиюсь могилу і вмить захропів. Проспався, підвівся, роззирнувся довкола та й почіхав потилицю: оце пригода! Вже починало сіріти, і круп’яр хотів йти додому, коли раптом помітив якусь білу примару, що рухалася просто до нього.

— А то що за біда? — здивувався.

А воно підходить ближче і каже таким зимним голосом, аж мороз по спині пробіг:

— Пусти мене у могилу.

Але круп’яр, як я вже казав, не був із полохливих і відказує:

— А ти що за один?

— Я мрець. То моя могила.

— Добре, пущу, як скажеш, куди ходив.

— Ні, мені не можна про це казати.

— Нє, то не, шукай собі іншу могилу, а мені ця до вподоби.

Нема ради, мусив мрець розповісти, що ходив попри людські хати і побачив у вікні двох молодих дівчат, що пряли і співали. І такі вони були гарні, що мрець узяв і навіяв на них вічний сон.

— А як ти це зробив?

— Не можу сказати.

— Тоді йди собі геть.

— Добре, скажу. Я заплів кожній косу і всадив у волосся такі шпильки, що вони будуть спати і спати.

— А як їх оживити.

— Ой, того мене не питай. Не можу сказати, бо тоді вже ніколи не вийду з могили.

— А що ліпше: не вийти з могили, чи не зайти назад?

— Не зайти назад, бо як півень заспіває, а сонце мене застане, я щезну без сліду.

— Ну, то бачиш, що мусиш сказати.

— Добре, скажу. Треба розплести коси і повиймати шпильки.

Тоді лише круп’яр встав і пустив мерця у могилу. Щойно мрець вскочив у неї, як пролунало кукурікання.

Вже не пішов круп’яр додому, а подався до тої хати, де лежали мертві дівчата. Знайшов її відразу, бо плач, який там лунав, котився по цілій дільниці. Але круп’яр, як зайшов до тієї хати, то став голосно сміятися.

— А чого то ти, дурню, регочеш? — обурився батько покійниць. — У мене таке горе, а тобі смішно? Ану чеши звідки прийшов, бо як візьму палюгу, то голову розчереплю.

— Е, не так скоро. Я сміюся тому, що дівчата так міцно заснули, що ніхто їх не розбудить.

— Яке там заснули? Вони повмирали. Забирайся звідси!

— А ви пробували їх будити?

Всі присутні тільки перешіптувалися: що то за божевільний приперся, що таке меле?

— Ось я зараз їх розбуджу, — та з тими словами підійшов до покійниць і, хутенько розплівши їм коси, повисмикував шпильки. Дівчата розплющили очі і заворушилися. Усі присутні стали хреститися, а коли дівчата підвелися і заговорили, радості не було меж.

Страшна вечеря

На Знесінні жив один чоловік, що мав невеличку отару овець. Вівці паслися на пагорбах, вкритих густою соковитою травою і давали багато молока. Чоловік робив з молока сир, продавав його на базарі і з того жив. Хата його стояла на узбіччі, оддалік від інших, а зовсім поруч був старий цвинтар, на якому давно вже нікого не ховали, дерев’яні хрести там потрухлявіли і повалилися, а кам’яні заросли бур’яном і мохом. Ночами з цвинтаря частенько долинали якісь моторошні згуки, але чоловік не був із лякливих і не звертав на них уваги.

Одного пізнього вечора він загнав овець до кошари, а сам сів